«Екопоселення — це альтернатива в усьому». Інтерв’ю із президентом GEN Ukraine Максимом Залевським

Максим Залевський — один із координаторів ГО «Глобальна мережа екопоселень України», яка була створена у 2018 році для об’єднання різного типу екологічних спільнот у мережу. SPEKA розпитала про те, що таке філософія усвідомленого життя у суспільстві, як працює економіка екопоселень та яким є екопоселення майбутнього.

Є різні формулювання суті екопоселень. У моєму розумінні екопоселення — об’єднання людей, які живуть екосвідомим життям. Хоча насправді альтернативні спільноти (є ще така назва) вибудовують певну альтернативу уже наявній моделі: шукають більш стійкі моделі існування, самодостатності, автономності, екологічності.

Найпотужнішим цей рух був, коли у 2008-му прийшла іпотечна криза (глобальна фінансова криза 2008 року. — Ред.), і десь у 2010-му люди почали масово переїжджати у сільську місцевість, чекали колапсу мегаполісів. У цьому було багато, зокрема, конспірології. Хоча було багато й альтернативного такого бачення і, найголовніше, творчості. Адже з’являлися і мистецькі хутори, і різного роду поселення, які намагалися вибудовувати альтернативу для агросамодостатності, в експериментах з екобудівництвом також багато творчості.

Наприкінці 1990-х у нас почав розвиватися рух введення у пермакультуру. Він пов’язаний зі сталим веденням домогосподарства, аграрного сектору. Поряд з’явився рух екобудівництва: солом’яне будівництво, саманне будівництво, глиночурки, землебит тощо.

Заходив також рух таких собі виживальників. Ще рухи різних духовних спільнот. І це все заходило об’єднаннями: люди створювали свої альтернативні поселення, спільноти.

Є більш наукове трактування екопоселення — альтернативні спільноти, які розвиваються за кількома напрямами: економічний, екологічний, культурний, соціальний та організаційний, — і намагаються побудувати свій спосіб життя. 

Сучасний рух — це регенеративні поселення. Тобто це спільноти, які виїжджають на деградовані землі та відновлюють їх різними методами, зокрема технологічними. Вони заходять туди системно, вибудовують певну екомодель, де є і збір дощової води, і рециркуляція, і енергетична автономність — геть усе, щоб відновити екосистему. Тобто фактично все спрямовано на те, щоб в умовах змін клімату, процесів забруднення, знищення екосистем, вибудовувати альтернативи — оази життя. 

Зараз розвиваються і карбонові квоти, і квоти на створення біорізноманіття. Це досить крутий тренд, завдяки якому, я б сказав, створюється кліматична економіка.

Візьмемо за приклад екоактивіста. Спочатку він починає із сортування сміття. А як зробити сортування сміття усвідомленим? Він починає мінімізувати це сміття або намагається використовувати мінімум паковання, шукати способи, як обійтися без певних покупок. І от це, як на мене, усвідомленість. 

А якщо людина хоче ще більш комплексно підійти до цього, вона створює більшу альтернативу. Їде з міста, де побутує консюмеризм, у село, аби відмовитися від споживацтва, жити більш раціонально та залишити менший екологічний слід. 

У селі менше покупок, менше сміття, можна побудувати більш екологічне житло. Якщо брати до уваги енергію, можна поставити сонячні панелі, добувати автономну, більш екологічну енергію. І так у всьому. Тобто можна усвідомлено підійти до всіх сфер свого життя.

Зараз для цього не треба навіть якихось радикальних дій. Бо у нас навіть на вулицю вийдеш — і кожен другий чи третій автомобіль електричний або гібрид. Ця тенденція активно розвивається. Сортування під питанням, але воно існує. Можна купити багато екологічної продукції, в екологічному пакованні. Вегетаріанство процвітає. 

Ми почали об’єднувати їх у мережу: їздили у тури, робили з’їзди, освітні проєкти,  виїзди на європейські зібрання, на європейські конференції, аби донести, що в Україні також є рух екосвідомих людей.

Підписуйтеся на наші соцмережі

Мережування тоді відбувалось як загальний тренд. Це був 2018 рік, і саме тоді був найбільший сплеск екопроєктів і мережування. З’явився Zero Waste Alliance, Мережа українських сортувальних ініціатив (МУСІ) — сортувальники об’єдналися у мережу. Ми створили мережу екопоселень.

Чому мережувалися? Бо зрозуміли, що так набагато легше запроваджувати екологічні ініціативи, активності, обмінюючись досвідом, експертністю тощо.

Тоді ми також завели перші європейські гранти: на розвиток мережі, на розвиток та популяризацію екопоселень. Також почали інтегрувати у розвиток мережі освітні курси, тренінги, обміни. І, як на мене, це вплинуло на те, що рух екопоселень почав новий етап розвитку.

Як на мене, життя в екопоселенні — це життя у спільноті однодумців, у спільноті людей із певними переконаннями та своєю життєвою позицією. Ці люди зазвичай освічені та достатньо сміливі, стійкі до того, аби кожен день тримати виклик усвідомленості. Але саме з такими людьми насправді будувати спільноту непросто. Адже, коли у кожного є свій погляд, то щоб ухвалити спільне рішення, потрібні якісь орієнтири.

Соціократія — це такий принцип колегіальних рішень і оргструктури, за якого все вирішується у колах. Ці кола вибудовуються, вони зв’язані між собою представниками різних кіл, які доносять інформацію та є певною мірою комунікаторами.

Ми вирішили транслювати саме соціократію, бо для того, аби інтегруватися в європейську мережу, ми повинні говорити однією мовою. Я побачив, що екоспільноти у Європі, аби вибудовувати тісні стосунки, використовують два головні принципи — ненасильницької комунікації та соціократії. Плюс певні принципи фасилітації, медіаторів, вирішення конфліктів тощо. У них на це все є певні алгоритми дій, курси, філософія та усталена модель взаємодії. 

Освітній процес я розбиваю на два напрями. По-перше, це може бути альтернативна освіта для дітей: Вальдорфська педагогіка, Монтессорі та інші. По-друге, освіта дорослих. У світовій мережі екопоселень дуже багато освітніх напрямів. Вони відрізняються від класичних, бо базуються на малій кількості лекцій та великій кількості інтерактиву — практики, де люди залучені у процес. Теорію вони проживають у колах, у діях, у прикладній взаємодії одне з одним.

Що мені подобається у наших поселенців, то це те, що вони практикують прикладну екологію. Тобто багато прикладних речей: вирощування екосистем з нуля у різних кліматичних зонах, розроблення систем збереження енергії, агроекології, систем збору та циркуляції води. Поселенці використовують для цього різні практики та технології, тестують їх, випробовують. І це дуже круто, адже фактично є наукові гіпотези, які ми вивчаємо, а є прикладна екологія, яку люди відпрацьовують на землі. Тому нам є багато чим ділитися, але дійсно бракує науковців, які б це досліджували. В Україні це велика проблема. 

Було б добре, якби ми взяли якогось аспіранта, щоб він, навчаючись, робив 4-річне дослідження екопоселення. Таким чином ми б могли отримати дуже круту наукову базу з широким прикладним контекстом, з прикладами, з кейсами, які можна було б транслювати у зовнішній світ. 

Бо зараз найкращі дослідження, які є, — європейські. На конференціях шведи, німці, британці (і так далі) діляться своїм досвідом і дослідженнями. А ми можемо поділитися просто кейсами, а не глибокими дослідженнями. 

Та треба враховувати те, що у селі така кількість грошей, як у місті, не потрібна. Також є багато бартерних, необлікованих речей, які важко порахувати саме у грошовому еквіваленті.

Зараз непрості часи у цих людей, як і у більшості людей в Україні. Чоловіків майже немає. Якщо у місті чоловіки й жінки вирівнюються у своїх функціях, тому що там фізична сила не так критично необхідна, то у селі чоловіча сила має більше значення. Через те, що залишається багато жінок, дітей, старіших людей, нересурсних людей, чоловік там на вагу золота й особливо, коли це кваліфіковані у чомусь майстри.

Ми, як мережа, своєю допомогою дещо згладжуємо відсутність чоловіків. Ми надаємо соціальну підтримку, насамперед гуманітарну, є грантова підтримка, консультаційна.

Це може бути крафт, органічне землеробство, щось пов’язане з переробленням, екотуризм, тематичний туризм. Ми запустили мережу веломайстерень. Отримуємо велосипеди як європейську підтримку. Їх можна назвати велосировиною: із трьох велосипедів робиться один, але хороші велосипеди переробляємо на електровелосипеди. Фактично запустили напрям такої електричної тяги,  акумуляторної техніки. Навіть виготовляємо свої акумулятори. 

Але назвати це сталим підприємництвом я не можу. Я б сказав, що стійкість мережі, стійкість поселень і підприємництва побудована на міксованих підходах. Міксованим я називаю підхід, коли ми змішуємо абсолютно все. Адже у селі зараз немає чистого виду успішного підприємництва. Як, можливо, його немає взагалі. Ми змішуємо і грантову економіку, і економіку спільнокошту, і економіку соціальних ефектів, коли надходить соціальна підтримка, європейська підтримка. Я б додав ще блогерство, яке привертає увагу до нашої діяльності. Тобто це така просвітницька діяльність, освітня діяльність. Змішуючи це все, ми отримуємо більш-менш стійку модель, завдяки якій можна триматися на плаву.

Наприклад, якщо умовна пара (він айтівець, вона маркетологиня) переїхала та відновила якусь гуцульську хатинку у Карпатах, реставрувала її, зробила няшною, інстаграмною та публікує звідти тіктоки, які набирають кілька мільйонів, це круто. А якщо це люди, які прийняли пів села переселенців, зараз розсилають їм продуктові набори — у коментарях пишуть, чому не на фронт, чому не дрони. 

На мою думку, сучасна професія — це коли людина усвідомлює, що відбувається у світі поза контекстом того, що відбувається у нас. Але ці професії у нас ніяк не цінуються. Ніхто не заплатить премію за те, що ти захистив 100 гектарів землі та зробив ландшафтний заказник. Навпаки, місцеві селяни тебе будуть ненавидіти, бо вони не можуть тепер тихенько випилювати ліс собі на дрова. Місцевий фермер, лісники теж будуть ненавидіти, бо ти забрав у них можливість освоювати надра землі й отримувати гроші. У такій тотальній ненависті багато поселенців просто здаються й тікають з країни. У нас дуже багато тих, хто виїхав з України і живе у європейських поселеннях. 

Багато жителів екопоселень бджолярі, продають мед. Та насправді, мали б його продавати як крафтовий преміуммед. Адже вони вирощують той мед у колодах лісових або бортях. А мед у бортях з'являється тільки через три роки. Його там дуже мало, адже половина залишається бджолам на зиму. Це дуже відрізняється від класичного бджолярства, інтенсивного, від якого вегани, наприклад, відмовляються, як від знущання із бджіл. Фактично їх експлуатують по максимуму: вивозять у поля та змушують добувати мед, а потім замість меду, який потрібен їм на зиму, засипають у вулики рафінований дешевий цукор. Виходить так, що бджоли зимують із цукром, а весь мед люди забирають собі.

Вирощуючи мед у бортях, люди зберігають справжню місцеву бджолу — лісову чи степову.  Тобто люди ідейно вкладають 80% зусиль, щоб зберегти екосистему, а лише 20% — щоб забезпечити себе економічно. І це, як на мене, сучасна професія, яка враховує сталий розвиток. Це професія майбутнього. 

Так само аграрництво, коли люди вирощують старі локальні культури. Або ручна робота з відродження місцевих ремесел і технік. Тобто щось таке, що має екологічну складову, ідейну складову, де ви не знайдете просто промислового виробництва. 

Загалом  я хочу донести таку річ: екопоселення — це альтернатива в усьому, зокрема у розумінні сучасних професій. 

От я інколи спостерігаю за життям торговельного центру: приїжджають машинки, люди виходять, купують якусь продукцію, сідають у машину, їдуть. У торговельному центрі є багато всього, там є різні магазини, кав’ярні, коворкінги — усе зручно. Люди працюють і живуть нормальним життям, їм не треба думати про щось поза цим. Зранку вони приходять в одне й те саме кафе, беруть стандартне лате, потім ідуть поїсти у стандартне кафе зі стандартним сервісом — і так живуть. Тобто є розбиті цикли: дім, робота, торговельний центр, шопінг, через те, що зараз війна, ще донорство, волонтерство тощо. Людина не думає щоранку, що не так, просто живе у системі. Це дуже спрощує життя.

Якщо ми говоримо про альтернативні поселення, то у них люди щодня живуть по-іншому. Це означає, що поки сусід виорав трактором город, ти його не ореш, а закладаєш теплі грядки, валоканави, екосистеми. Воно може не працювати — ти отримуєш частку хейту від сусіда, який збирає потім тоннами картоплю, а ти збираєш жменьку. Але навіть отримуючи успіх, ти можеш не мати поряд нікого, хто скаже: «Ти крутий». 

З цим непросто жити. Тому люди їдуть із поселень, не витримують. Але є й ті, хто їде у поселення, бо хочуть жити у безпеці, у тиші, у спокої, у колі однодумців.

Це насправді дуже велике питання, особливо для тих поселень, які засновані у чистому полі. Тому що у нас радянська модель нікуди не ділася — ми мислимо категоріями тисяч людей. Аби зареєструвати власне село, треба вольове рішення. Тому ми робимо інакше –— створюємо громадську організацію у межах територіальної громади. Ця громадська організація є юридичною основою, через яку ми комунікуємо із місцевою громадою, із владою тощо. До цього голосу прислухаються. Ми уже оформили кілька десятків таких громадських організацій, ФОПів. 

Але було б круто реєструвати це як окремі населені пункти. Хоча там деколи три-п'ять сімей. Це, в принципі, можна робити. Я у цьому ще не надто розбираюсь, але ідея крута. На базі цих населених пунктів можна було б оформляти ландшафтні заказники, щоб захищати всю екосистему навколо поселення. Це було б чудово. Це те, що попереду.

Я бачу їх регенеративними. Я дивлюся на це із перспективою кліматичної економіки, що буде обліковувати всю ресурсну базу, якою володіють екопоселення. Якщо ми туди запустимо карбонову економіку, будемо обліковувати ліс (бо зараз це можливо) і вираховувати вуглець, який там консервується. Таким може бути майбутнє поселення. 

У нашій свідомості це поки що ніяк не вкладається. Хоча багато агрохолдингів уже роблять карбонові квоти на свої землі й заробляють на цьому гроші. Тож, схоже, це майбутнє вже настало. Просто ми ще маємо свідомо до нього прийти.

Підписуйтеся на наші соцмережі