Самобичування як характерна риса українців і що з цим робити
Самобичування — це явище, яке може бути характерно для багатьох культур, включаючи українську. Це стан, коли людина схильна відчувати вину, незадоволення собою чи своєю роботою, навіть якщо немає конкретних підстав для таких відчуттів. З точки зору психічного здоров'я — це відгук психіки на тривалий стрес чи емоційний тиск, обумовлений травматичними подіями, при якому людина чинить собі шкоду. Розглянемо проблему самобичування як поняття, що розгорнуто з точки зору проявів явища — з трьох позицій, разом із психологом сервісу HoldYou — Анною Філатовою.
Чинники явища та варіанти виходу
Серед чинників розгортання цього явища:
- тривалий тривожний стан на фоні відсутності методів самодопомоги та регуляції емоцій;
- відсутність знань, як реагувати на реальний стрес;
- втрата життєвих орієнтирів (нових ще не знайдено);
- зниження рівня самооцінки;
- відсутність ресурсу йти у нове, як наслідок.
Безумовно, наявний та об'єктивний факт жорсткої воєнної агресії рф проти України активує колективну травму, що згубно впливає на психічний та емоційний добробут українського народу, як нації.
Колективна свідомість українців базується на ідентичності, як сукупності: переконань, історичної спадщини та передачі культурної ДНК у вигляді традицій та цінностей. З огляду на історичну пам'ять предків, сучасна Україна має насичений досвід боротьби за незалежність, страждання під час голодоморів і репресій.
На противагу стражданням, національна гордість проявлена через діяльність видатних людей (політичних та культурних), військових та лікарів, що роблять неможливе, перемоги у спорті, партизанську активність та потужну силу волонтерів. Провідні риси українців — супротив та героїзм, що дозволили тоді та дозволяють зараз гідно проходити випробування. Це було обумовлено вибором, який ми робимо кожного дня, а це те, що відібрати практично неможливо.
То ж, перед кожним українцем постає вибір: продовжувати занурюватись у травму щоразу, коли є подразник (та отримувати ретравматизацію), або вийти з травми — трансформувати емоції та ставлення, надавши собі допомогу та відновити здатність керувати обігом подій.
Висновок: є 2 шляхи реагування психіки при об'єктивних руйнівних обставинах: посттравматичне падіння чи посттравматичне зростання.
Як людина продовжує отримувати ретравматизацію?
Підписуйтеся на наші соцмережі
Розглянемо ситуацію через 3 позиції. Ці позиції можуть бути проявлені у кількості 1-2, чи всі разом у різних пропорціях.
Катастрофізація
- Позиція: безвихідь.
-
Потреба: стабільність, прозорість.
У вразливому стані людина стає більш залежною, ніж у комфортних умовах існування — їй легше повірити іншим, ніж собі, психіка стає надчутливою та більше підвладна страхам, тому з появою будь-якого подразника “накручує себе” у стан “все погано, все пропало”.
Погодження з провокативними пророцтвами та діагнозами стосовно нас поступово формує “буфер згоди”. Є простий та дієвий закон: “нам підвладно лише те, що ми контролюємо”.
Контролювати ви можете: власну мету, мотивацію рухатись по життю (в особистій, професійній та духовній сферах), фільтрацію новин на фейки, використовувати перевірені джерела інформації та дозувати потік ютуб-блогерів.
Висновок: інвестувати свою увагу та зусилля на те, що Ви можете контролювати та впливати безпосередньо.
Пастка для жертви
- Позиція: самоідентифікація із жертвою.
-
Потреба: зовнішній захист, убезпечення.
Позиція жертви може стати психологічним шаблоном, внаслідок якого людина дистанціюється, використовуючи це як прикриття “я ж не можу діяти, від мене нічого не залежить”.
Людина у цій психологічній позиції сприймає себе як жертву обставин, інших осіб чи суспільства та охарактеризована такими рисами:
-
1
Відчуття безпомічності: люди не мають контролю над своїм життям і не можуть впливати на події, які там відбуваються.
-
2
Відчуття нерівності: проблеми або страждання більше, ніж в інших, і це може викликати відчуття нерівності.
-
3
Прийняття відповідальності: схильність відводити відповідальність за своє життя і проблеми іншим людям, обставинам чи оточенню.
-
4
Скарги: на свою долю та негативні аспекти свого життя.
-
5
Відчуття несправедливості: впевненість, що постійно не щастить і життя є несправедливим.
Висновок: визнання себе жертвою обмежує розкриття потенціалу, гальмуючи розвиток та добровільну віддачу відповідальності іншим.
У психологічній роботі рекомендується працювати над зміною цього ставлення на більш активне і впливове — те, у якому можуть бути присутні помилки, але присутні й успіхи.
Я — найкращий, або мене нема
- Позиція: меншовартість.
-
Потреба: визнання, успіх.
Меншовартість — це стан, коли людина відчуває себе менш цінною або нижчою за інших.
Незакрита потреба в успіху (“чому ми не перемагаємо?”) веде до пригніченого стану, люди можуть відчувати провину за те, що їм доводиться страждати та знецінюють себе через це.
Важливо відстежувати, куди направлений Ваш фокус:
-
1
На зовнішні події та новини, що пригнічують та підсилюють залежність від думок інших.
-
2
На внутрішні чинники: наскільки я “погоджуюсь” з тим, що відбувається та що особисто я спроможний зробити “тут і зараз, на своєму рівні” — а це вже доросла позиція.
Не менш важливим у питанні самоцінності є ваше оточення та сила його впливу на вас: перевірте, скільки з кола ваших близьких, знайомих думають так само як ви — чи є там єдність? Чи все навпаки: вам настирно доводять протилежну думку, просувають наративи пропаганди. Після огляду, визначте, з ким треба зупинити спілкування, або ж розширити контакти однодумців новими обличчями.
Висновок: люди, які відчувають себе менш цінними, можуть здобувати користь від конструктивного спілкування у близькому колі, а також від терапії через психологічну підтримку та розвиток позитивного відношення до себе, завдяки якому знижується рівень самообезцінювання та вибудовується план дій на основі своїх сильних сторін.
Якщо ви помітили прояви 2-х чи більше позицій у себе та не можете впоратися з ними самостійно, тоді варто звернутись по професійну психологічну допомогу.
Підписуйтеся на наші соцмережі
