Мрії про безпечний інтернет: правила поведінки
Як людина, чия робота з 1999 року так чи інакше пов'язана з інтернет-активністю, я точно знаю, що безпечний інтернет — це запорука дуже великих звершень у технологічній сфері. Це і якість роутерів, модемів, це і доступність оптоволоконних кабелів, і клієнтоорієнтованість працівників та працівниць мереж «Алло» чи «Комфі», і освіта інженерів та інженерок компаній Lanet чи «Воля». Але є й культурний аспект безпеки в інтернеті, саме про нього я хочу зараз поговорити.
В чому полягає культурний аспект безпеки в інтернеті
Почну з історії. Термін «культурна війна» ожив у 2020 році, і йшлося зовсім не про зброю чи бойові дії. Йшлося про те, як ми говоримо, як ви висловлюємося в інтернеті.
Тоді у США тривав рух Black Lives Matter, одна за одною публікувалися колонки та статті про це явище, і подекуди люди не добирали правильних слів, щоб говорити про таку непросту культурну течію. Тоді під тиском акціонерів та видавців десятки журналістів і редакторів втрачали свою роботу, іноді за одне єдине неправильно підібране слово. Саме так заговорили про культурні війни — лівих проти правих, прихильників більшого бюджету для поліції проти прихильників меншого бюджету для поліції, любителів культури Instagram проти любителів неврегульованої культури TikTok.
Зараз 2023 рік. В Україні чимало емоційних речей та явищ, адже триває війна, яку ми виграємо, а росіяни програють. Аби не було спалахів мови ворожнечі в інтернеті, медіа, соціальних мережах, слід засвоїти кілька базових правил комунікації, щоб не створювати собі проблем, не псувати власну репутацію, не втрачати набутий соціальний капітал — професійні зв'язки, особисті знайомства, друзів та подруг.
Почати слід, мабуть, з того, щоб не поспішати когось у чому-небудь звинувачувати, особливо безпідставно, на основі здогадок, інтуїції чи чуток зі хтозна-яких Telegram-каналів.
Підписуйтеся на наші соцмережі
У мене такий досвід є, оскільки я не один рік займався журналістськими розслідуваннями, де згадані у статтях особи намагалися оскаржити ледь не кожне моє слово. Одного разу мене звинуватили в тому, що я брешу, оскільки дозвільну процедуру компанії «Спецтехноекспорт» назвав у тексті статті ліцензуванням, а згідно з чинним законодавством — це не ліцензування, а надання дозволів. По суті ліцензія і є дозволом, але оскільки причепитися більше, мабуть, не було до чого, мене обвинуватили у такій казуїстиці.
Про елементарну повагу одне до одного, про культуру толерантності та гендерної рівності я не буду говорити довго, тут і так все очевидно. Якщо, скажімо, дружина пише публічний пост зі скаргою, що її чоловік вживає вдома надто багато алкоголю, можна просто поспівчувати. І хай той пост лайкнуть 2-3 подруги цієї жінки, не більше.
Приходити там у коментарі, мабуть, мають право лише люди, що є близькими для цієї сім'ї. І не з порадами, а з підтримкою. Ймовірно, авторка посту перебуває у стані емоційної напруги, а потім ще й видалить цей пост, бо навряд чи він допоможе вирішити проблему, а от загострити її може. Пост у Facebook — це не метод психотерапії, професійний психолог, сімейний консультант чи консультантка допоможуть набагато ефективніше.
Далі ми маємо навчитися набагато краще чути одне одного. Дуже часто трапляється так, що ми читаємо пости одне одного, щоб знайти в них помилки й на них вказати. Це не дуже етично, мені здається.
Помилятися може кожен. Так, навіть заступник міністра енергетики може не пам'ятати фінансові показники компанії «Нафтогаз» напам'ять, а тому писати йому чи їй під постом щось на кшталт «Ти навіть про гроші «Нафтогазу» нічого не знаєш, а ще заступником міністра працюєш! Йди геть у відставку!» не дуже правильно. Всі цифри з балансу «Нафтогазу» доступні у документах, вчити їх напам'ять не обов'язково.
Тому давайте чути одне одного. Якщо людина пише пост про те, що вона шукає роботу, то перш ніж радити бодай щось, перш ніж починати вчити цю людину, як їй жити, прочитайте її біографію, резюме. А тоді вже бодай щось радьте, але не в дусі «Слухай, не заздрю, готуйся до гіршого, зараз нормальну роботу знайти нереально».
Є така тема, як спілкування з незнайомими, малознайомими людьми в інтернеті. Почну з головного: це нормально — познайомитися з кимось в інтернеті, у соціальних мережах. Після цього вже можна й розвіртуалитися, випивши кави разом.
Але розповідати якісь особливості свого життя малознайомому точно не варто. Не варто пояснювати свої політичні погляди акаунту, який додався до ваших френдів у Facebook лише вчора з поясненням «політичний консультант у Верховній Раді».
Чи варто писати про особисте в інтернеті
Насамкінець зауважу про формат текстів у соціальних мережах. Я раджу кожній людині мати особистий блог — чи у Facebook, чи в Telegram (ним користуються навіть українські органи державної влади), чи ще десь. І час від часу щось туди писати, щоб ваше оточення — друзі, колеги — краще вас розуміли.
Ясно ж, якщо ви пишете до Facebook пост про те, що вам сподобалася книжка «Амадока» Софії Андрухович, колеги знатимуть, що на ваш день народження вам слід подарувати не пляшку віскі, а якусь гарну книгу. А ще краще — і книгу, і віскі :)
Якщо ви постите до Instagram свого пса, можливо, ваші колеги в офісі, котрі теж мають псів, почнуть запитувати про харчування та ветеринарні клініки, а то й запросять на спільну прогулянку, аби вигуляти улюблених песиків десь у Голосіївському лісі, наприклад.
Тому розповідати про своє життя точно потрібно, не боятися робити це публічно, але не втрачати пильність, бути обережним та не перегинати палицю — занадто особисті та навіть інтимні речі на широкий загал краще не виносити. Мені здається, так буде правильно. Люди, котрі лише мовчать у соціальних мережах, часом здаються нудними, мовчазними інтровертами. Часом краще говорити, ніж мовчати :)
Підписуйтеся на наші соцмережі
