Випустіть гусака з пляшки: як бути більш цілеспрямованими, продуктивними та успішними
Продуктивність та ефективність роботи залежить від багатьох чинників. Але деякі з них цілком залежать від нас самих і від того, як ми сприймаємо власні або встановлені кимось обмеження. Письменник Джефф Хейден у своїй колонці для Inc розповідає, як їх позбутися й стати ефективнішими у роботі та житті.
Коли я працював із командами над підвищенням продуктивності, то іноді починав з невеликої вправи. Я запрошував трьох добровольців і розставляв їх так, щоб ми утворили вільне коло. Потім я відкривав банку з трьома тенісними м’ячами і говорив: «Я називатиму чиєсь ім’я і кидатиму йому м’яч. Вони будуть ловити його, називати чиєсь ім’я і кидати м’яч їм. Хто з вас буде останній, хто отримає м’яч, той назве моє ім’я і кине м’яч мені«.
Гра з обмеженнями та без
Сперше завжди було трохи незручно, тому я просив їх повторити. Через кілька спроб група була задоволена, але згодом нудьгувала. Завдання було легким і здавалося безглуздим.
Тоді я вдавав, що маю ідею. Я робив задумливий вигляд і говорив: «Цікаво, як швидко ми зможемо це зробити?» Я просив когось у кімнаті засікти час. Плечі миттєво розправлялися. Пози змінювалися. Люди, які зголошуються стояти перед великою групою, зазвичай люблять, коли їм кидають виклик.
Після кількох спроб ми зазвичай скорочували час удвічі. Очі зустрічалися, голови кивали, ніби кажучи: «Ось про що я кажу».
Тож я збивав їхню гордість. «Це непогано, — казав я. — Але була група, яка зробила це менш ніж за половину цього часу».
Плечі знову розправлялися. Пози знову змінювалися. Рішучість знову наповнювала повітря. Зазвичай люди ставали трохи швидшими і дуже розчарованими. «Швидше не можна», — зазвичай казав хтось із них. Ми продовжували. Вони знову скаржилися.
Врешті один із них говорив: «А якщо ми станемо ближче?» або «Чи можемо ми передавати один одному м’яч, а не кидати його?»
Підписуйтеся на наші соцмережі
Я піднімав брови, ніби кажучи: «Гадаю, можна спробувати».
І тоді з’являлися ідеї. За потреби я міг сказати: «Інша група все одно зробила це швидше». Але зазвичай потрібно було ще дві-три спроби, щоб дійти до того моменту, коли хтось говорив: «Покладемо усі м’ячі у банку, кожен покладе на неї руку, порахуємо до трьох і одночасно назвемо імена одне одного».
Тоді я зробив очевидний висновок.
Початкові правила гри не були власне правилами. Я просто сказав: «Ось що ми будемо робити». Правила були нав’язані самі собою. Вони повірили (вони прийняли), що вони мають робити це певним чином, тому що це те, що ми робимо.
Ми дотримуємося конвенцій, створених кимось іншим. Ми приймаємо певний робочий процес, тому що так завжди робили цю роботу.
Яка мета вправи з м’ячами
У моєї маленької гри на продуктивність було дві мети. Одна — розбити кригу, змусити людей рухатися і, сподіваюся, створити відчуття неформальності та активності.
Інша мета полягала в тому, щоб розпочати розмову про обмеження. Майже кожен міг запропонувати принаймні одну річ (настанову, процес чи завдання), яка була непотрібною, а часто й дурною.
У ширшому сенсі, гра допомогла змінити сприйняття нашої (робочої) реальності.
Як пише Олівер Беркман, автор книги «Чотири тисячі тижнів: тайм-менеджмент для смертних»:
Як і у випадку з багатьма головоломками, ця відповідь трохи дратує. Але знову ж таки все, що нас просили, це уявити гусака у пляшці. Потім ми додали власні обмеження: ми вирішили, що це був справжній гусак і справжня пляшка і що обидва мають підкорятися законам фізики. Чи можна дістати справжнього гусака із справжньої пляшки, не пошкодивши при цьому ані пляшку, ані гусака? Неможливо.
Але це були наші обмеження.
Так само як і учасники моєї грі з тенісними м’ячами. Кидати й ловити по одному м’ячу за раз? Вимовляти кожне ім’я по черзі? Це були самообмеження, які ми самі собі вигадали (або технічно — запропоновані зовні, але також обмеження, яких не обов’язково було дотримуватися).
Насправді це й було те, чого я ніколи не міг собі уявити, хоча це була моя гра — одного разу людина сказала: «Знаєш, найшвидший спосіб зробити це — просто не робити цього взагалі». Переможець!
Подумайте про свою роботу
Подумайте про те, що ви робите щодня. Мусите ви це робити саме так чи ви робите це так, тому що вас так навчили? Чи тому, що ви вважаєте, що так треба робити? Або, якщо вас запитають, чому ви так робите, все, що ви можете сказати, це: «Ну, тому що я так роблю».
Візьміть мене. Я щойно встав, щоб наповнити свою пляшку водою, і мені знадобилося кілька хвилин, щоб повернутися до написання цієї статті. Це відбувається майже щоранку, оскільки я випиваю свою першу пляшку приблизно за 20 хвилин.
Єдина реальність полягає в тому, що я п’ю багато води. Якщо мені потрібно пити воду, чому б не тримати дві повні пляшки на столі, де я працюю? Тоді мені не доведеться так часто переривати роботу, особливо коли я в розпалі.
І саме тому я зараз дивлюся на три повні пляшки води.
Більшість наших обмежень є самообмеженнями, згодом ми самі встановлюємо їх для себе. Те саме стосується багатьох процесів, яких ми дотримуємося, настанов, яких ми дотримуємося, і, найголовніше, наших звичок.
Ми всі створюємо певні рамки, щоб діяти або навіть думати. Але зазвичай нам не потрібно кидати кожен м’яч окремо. Іноді навіть не потрібно передавати м’ячі по колу.
