Русский военный корабль, иди нах*й.
Пожертвувати на армію
×
Упс!
Не вдала спроба:(
Будь ласка, спробуйте ще раз.
preview
Юлія Даниленко
Юлія Даниленко головна редакторка SPEKA
16 серпня 2022 10 хвилин читання

Путін у шкурі Пушкіна: як російська література слугує інструментом імперії

Філософ та редактор UkraineWorld Володимир Єрмоленко розписав для Foreign Policy, чому вулиця Лермонтова у маленькому містечку Гоголів під Києвом одночасно наслідок та інструмент імперського впливу. 

Російський поет Михайло Лермонтов ніколи в житті не був в Україні і лише кілька разів згадував її у своїх поезіях. Попри це, його іменем та іменами інших російських культурних діячів названі вулиці по всій Україні — такий собі спадок радянського імперського минулого. У Гоголеві, який суттєво постраждав від російських обстрілів, також є вулиці Чехова, Маяковського та Пушкіна. Імперія активно використовувала перейменування вулиць у кожному місті та селі для забезпечення контролю над своїми колоніями. Кожна вулиця, названа на честь російського поета, — це спосіб не дати назвати її на честь українського. Таким чином українців змушували забути власних видатних особистостей. 

Проте Лермонтов та інші російські письменники не невинні жертви, іменами яких росія скористалася заради свого імперського проєкту. Їхні твори допомагали створювати, поширювати та вкорінювати російську імперську ідеологію та націоналістичну картину світу. 

Що ж Лермонтов? На росії він відомий як письменник, солдат, джиґун та поет-романтик. Він створював ідилічні образи Кавказу, який обожнював, і загинув так само драматично, як і Пушкін — на дуелі. 

Але твори Лермонтова просякнуті не лише романтизмом початку ХІХ століття,  а також імперським духом. Найвідоміша його поема «Мцирі», написана у 1839 році,— це ідилічна розповідь про кавказького монаха, якого ще дитиною взяв у полон російський солдат. Головна емоція поеми — безнадія: горда та славетна історія людей Кавказу залишилася в минулому, а ностальгія героя за цим минулим демонструє нам, що він належить до стану переможених. 

В «Уланші» Лермонтов розповідає про колективне зґвалтування жінки російськими солдатами без дрібки співчуття до жертви.

"Кавказець" натякає на те, що справжні кавказці — це не корінні жителі регіону, а російські солдати, які захопили його на початку ХІХ століття. Радянських солдатів, відправлених для вторгнення та окупації Афганістану, у просторіччі так само називали "афганцями". 

Доки Лермонтов поширював імперське, колоніалістське російське бачення Кавказу, Пушкін робив те саме стосовно України. Візьміть хоча б «Полтаву», його поему про українського гетьмана Івана Мазепу, що повстав проти російського царя Петра Першого, який прагнув посилити свій контроль над Україною (і якого путін постійно згадує у своїх виступах про відновлення російської імперії). 

Для українців Мазепа — символ національного опору проти російського панування та нагадуванням про те, що царська росія порушила договір про збереження автономії козаків (майбутніх українців) в обмін на вірність московитам (майбутнім росіянам). З точки зору українців Петро порушив угоду; з точки зору росіян будь-яка українська претензія на автономію сама по собі була зрадою — так само, як зараз для путіна. Пушкін дотримується російської точки зору, зображуючи Мазепу як розпусного зрадника, який «проливає кров, як воду». Українців треба жаліти й зневажати, натякає поет, як «друзів старих і кривавих часів».

Те саме ви бачите у відомій повісті російського письменника Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Коли Гоголь, українець за народженням, прийняв російську імперську ідеологію, він кинув увесь свій талант на те, аби довести, що все українське є застарілим і, головне, жорстоким. Гоголь стверджує, що українці потребують російської імперії, щоб «стати цивілізованими». 

Звісно, це був не єдиний погляд на реальність. Тарас Шевченко, український поет, художник та національний герой, пояснював своїм співвітчизникам, що вільний протодемократичний дух козацтва — це не минуле, а, навпаки, майбутнє. Шевченко бачив Кавказ зовсім інакше, ніж Лермонтов: це не ідилічний гірський пейзаж, де романтизоване російське завоювання стерло минуле, а трагічна сцена, де російська імперія пролила ріки крові, але не змогла придушити повстанський рух. 

Борітеся — поборете, знакове гасло Шевченка з поеми «Кавказ», однаково застосовне до кавказької та української боротьби проти російської імперії. Якщо Кавказ у Лермонтова — білосніжний, ідилічно холодний і віддалений від людських страждань, то Кавказ у Шевченка — багряний від крові символ боротьби людства за свободу. Лермонтов пише про колективне зґвалтування з точки зору російських злочинців, Шевченко неодноразово повертається до образу покритки — збезчещеної жінки. Його провокативна релігійна поема «Марія» проводить паралель між українською покриткою, яка народжує позашлюбну дитину від московського вояка (можливо, внаслідок зґвалтування), та матір'ю Ісуса як самотніми стражденними матерями. Співчуття до жінок, які постраждали від сексуального насильства, є відповіддю Шевченка на лермонтовську поетизацію зґвалтування, де в обох випадках злочинець є росіянином, а жертва — підкореним суб'єктом.

Достатньо подивитися уважніше, і ви побачите, що російська література по вінця напхана імперіалістським дискурсом і романтизацією завоювань та насильства. Навіть якщо твір нібито співчуває імперському суб'єкту, як Тарас Бульба чи Мцирі, це співпереживання є романтичним уявленням про сумну долю суб'єкта — одвічну відсталість і поневолення. Доки європейський орієнталізм створював образ африканських та азійських суспільств як таких, що не мають історії, про яку варто було б говорити, російська література конструювала образи Кавказу та України як суспільств, чия жорстока історія заслуговує на забуття.

Паралелі із сьогоднішньою російською завойовницькою політикою очевидні. «Наклепникам росії» Пушкіна є чудовим прикладом антиєвропейського памфлету. Його ставлення до польського повстання 1830-1831 років певною мірою схоже на сучасне сприйняття кремлем так званих кольорових революцій у колишній радянській імперії. Пушкін відкрито погрожує Європі війною («Чи ми Європу вже не вчили? Чи руський од звитяг одвик?") і нагадує читачам про російську могутність та завоювання («Од фінських зимних скель до пломеню Колхіди"). Сьогоднішня неоімперська риторика — прямий спадкоємець пушкінської ідеології. Одним із російських гасел під час російсько-української війни було "ми можемо повторити" — навмисне згадування минулих руйнівних та загарбницьких війн, щоб залякати уявних ворогів росії. Подібним чином російський поет і сучасник Пушкіна Федір Тютчев під час європейських революцій 1848 року прославляв російську імперію як оплот Європи, щоб запобігти прориву небезпечної демократії — так само як росія сьогодні є авторитарною моделлю для антидемократичних правих і лівих сил в Європі.

Коли західні вчені уявляють золотий вік російської літератури ХІХ століття як інтелектуальну боротьбу між західниками та слов'янофілами, вони забувають, що націоналістичні та імперіалістичні підводні течії були притаманні обом цим рухам. Навіть так звані західники вірили в російську винятковість і часто перетворювалися на радикальних противників того, що, на їхню думку, відстоювала ліберальна Європа, і плекали тиранічну модель суспільства. Мало хто краще ілюструє цей феномен, ніж російський романіст Федір Достоєвський, який перетворився з радикала-соціаліста на релігійного фундаменталіста. Він навіть сказав, що російські соціалісти та комуністи — це «не європейці» і «зрештою стануть справжніми росіянами», іншими словами, відкинуть Захід. У романі «Біси» Достоєвський називає західні ідеї «демонічними» спокусами, гідними осуду.

Незалежно від того, сприймали ці автори західні ідеї на поверхневому рівні чи ні, їхній етнонаціоналістичний, імперський світогляд лише зміцнював тенденцію росії до тиранії.

 Впавши на російську землю, навіть західні прогресивні ідеї перетворювалися на нову, ще потужнішу тиранію — чи то за великого модернізатора росії Петра Першого, чи за більшовиків, чиє криваве правління будувалося на європейських соціалістичних ідеях.

Усе це триває й сьогодні. Коли росія знищила Чечню у 1990-х роках, штучно розпалила сепаратизм у Молдові та Грузії у 1990-х, вторглася у Грузію в 2008 році та вторглася в Україну в 2014 році, ці акти жорстокості мали своє інтелектуальне підґрунтя у російській літературній класиці та поглядах їхніх авторів на колонії і завоювання імперії. Ці автори та їхні твори досі розповідають росіянам, що на окупованих російськими солдатами землях нема чого поважати. Коли Пушкін зобразив українських козаків дикими і жорстокими, це була лише версія ХІХ століття сьогоднішнього пропагандистського наративу про українців-нацистів, чия історична доля — смерть і покора. Коли Тютчев представляє росію ХІХ століття як славетного рятівника Європи від демократії, він робить те саме, що й Путін, який воює проти кольорових революцій в Україні та інших країнах.

Звичайно, російська культура не є єдиною причиною російських злочинів. Але наївно думати, що російська культура невинна і вільна від імперіалістичного дискурсу, який протягом століть був стрижнем російської політики. І хоча західні університети вивчають імперіалізм та орієнталізм у західному літературному каноні (згадайте Гюстава Флобера, Редьярда Кіплінга і Джозефа Конрада), вони майже повністю проігнорували подібні штрихи у літературі останньої у світі нереконструйованої колоніальної імперії, яка веде загарбницьку війну, доки я пишу ці рядки. 

Отже, якщо ви шукаєте коріння насильства росії проти своїх сусідів, її бажання стерти їхню історію та її неприйняття ідей ліберальної демократії, ви знайдете деякі відповіді на сторінках творів Пушкіна, Лермонтова та Достоєвського. 

Матеріал опубліковано у співпраці з ГО «Львівський медіафорум» за підтримки Міністерства закордонних справ, у справах Співдружності та розвитку Великої Британії (British Embassy Kyiv).

0
Прокоментувати
Інші матеріали

Україні час прощатися з 1С: чим та як замінити е-бухгалтерію від росіян

Cергій Гузенко 23 вересня 2022 13:50

Майже 300 тисяч. Петиція проти мобілізації на росії набирає обертів

Вадим Добровольський 21 вересня 2022 19:08

Brexit, але не зовсім. YouControl знайшов понад 2 тис. британських компаній, які досі працюють на росії

Юлія Даниленко 21 вересня 2022 17:21

Українська IT-армія зламала сайт ПВК «Вагнер»

Вадим Добровольський 20 вересня 2022 11:27

Спадок радянської імперії і остаточна деколонізація України. Війна з росією очима історика Сергія Плохія

Юлія Даниленко 18 вересня 2022 16:01