Як компанії допомагають своїм працівникам під час війни: кейс «EPAM Україна»
Російське вторгнення стало серйозним викликом для всіх вітчизняних компаній. Особливо це стосується великого бізнесу. Від початку вторгнення «EPAM Україна» допомагала з евакуацією та релокацією спеціалістів всередині країни та за кордон. Цією допомогою скористалося понад 7 тис. фахівців та їхніх близьких. Для мобілізованих колег компанія продовжує виплачувати компенсацію та допомагає із захисним спорядженням.
У цьому матеріалі співробітники «EPAM Україна» розповідають, як вони переживали агресію, як волонтерили і як компанія їм у цьому допомагала.
Прокинулася від сповіщень телефону: про початок війни написала подруга з Мексики. Я не релокувалася, лишилася у Львові. У компанії є програма EPAM Resettlement Program, яка допомагає з питаннями переїзду за кордон. Знаю, що нею скористалися багато спеціалістів, але для мене важливо залишатися в Україні.
У перші дні була величезна потреба себе зайняти. Я писала всім своїм численним колегам та знайомим з-за кордону, що у нас відбувається. У LinkedIn написала, як можна підтримувати Україну — одразу були перші фонди, які збирали гроші. Перший день провела на інформаційному фронті.
Із робочих чатів дізналася, що потрібна допомога колегам зі сходу, центру та півдня країни. Від 26 лютого я прийшла допомагати в офісі, який на той момент став тимчасовим прихистком для колег, які рятувалися від війни: працювала на рецепції, зустрічала, чергувала на поверхах, у дитячій кімнаті.
У компанії був план, і всі діяли згідно з ним. Були люди, закріплені за певними напрямами: евакуаційні автобуси з інших міст на захід, автобуси за кордон, прихисток на базі львівського офісу, поселення у кампуси, готелі для тимчасового перебування, допомога з пошуком квартир у подальшому.
Водночас з'явився волонтерський канал комунікації про допомогу. Згодом він масштабувався від львівського до всеукраїнського і розділився на підканали: допомога захисникам, гуманітарна допомога, логістика, консультація, от зараз додається ІТ-волонтерство. Я стала його координаторкою.
На початку вторгнення я сумнівалася, чи буде попит на мої послуги як фахівця. На щастя, я продовжую проводити тренінги в ЕРАМ, викладати в Українському католицькому університеті. Як фасилітаторка проводжу різні стратегічні сесії і фасилітаційні зустрічі для бізнесу, громадських організацій, державних установ. Гонорар за консультації на моє прохання вони відправляють на рахунки фондів і громадських організацій. Часто це суми вдвічі, втричі, інколи навіть вдесятеро більші за домовлену вартість проведення сесії. Так мені вдалося згенерувати приблизно пів мільйона гривень на потреби України.
Я підтримую позицію «жити життя», але з розумінням того, що ми щодня ховаємо своїх людей. Загинули четверо моїх студентів, з якими я працювала. Кожну таку втрату я важко переживаю.
До останнього не вірив, що росія нападе. Ранок 24 лютого для мене почався з гулу винищувачів і вибуху миколаївського аеродрому. Побачив це на власні очі і вперше відчув, що таке справжній страх. Попри все я лишаюся з родиною у Миколаєві, за весь цей час їздив тільки по області. Це мій дім, у нас велика сім'я, ми всі дуже дружні. Мені здається, що в такий час дуже важко бути розділеними, вдома я впевненіше почуваюся, і разом, усією родиною, нам спокійніше. Навіть у прифронтовому Миколаєві.
Волонтерство для мене нове заняття. Але я не сам. На третій день вторгнення я зателефонував своїм друзям, ми вирішили, що треба щось робити. Спочатку передавали допомогу захисникам: енергетичні напої, батончики, павербанки тощо. Перші місяць-півтора займалися провізією, збирали матеріали для облаштування блокпостів, теплий одяг, спальники. Але траплялися і незвичайні запити, наприклад, коржі та згущене молоко для іменинного торта. Було складно дістати їх у місті, де майже нічого немає. Але нам вдалося навіть свічки дістати і привітати одного із захисників з днем народження на позиції.
Зараз здебільшого підтримуємо цивільних, їм потрібна гуманітарна допомога. Завдяки EPAM наш автомобіль, на якому допомагаємо, підготовлений: маємо турнікети та інші спеціальні засоби для зупинення гострої кровотечі. Також у компанії допомогли з пальним, продуктовими та гігієнічними наборами.
У людей закінчуються запаси грошей, це відчувають вже не тільки незахищені прошарки населення. І не тільки у Миколаєві. Роботи немає, людям складно заробляти, запаси проїдаються. У нас є «підопічні» під'їзди, де живуть старі самотні люди, бідні сім'ї. Є й люди, які тікали з Херсона, Снігурівки Миколаївської області. Їм дуже треба допомога. Також був дуже складний час у місті — зовсім не було води. Тоді ми закупили бочки і розвозили воду своїм підопічним щодня.
Початок повномасштабного вторгнення я зустріла в Україні, але 1 березня з другої спроби мені з маленьким сином і хворою мамою мого чоловіка вдалося дістатися Кракова. Там нас зустріли колеги з «ЕРАМ Польща», надали всю необхідну допомогу, зокрема допомогли з житлом, за що я їм дуже вдячна. Але думка, що чоловік залишається далеко від нас, що батьки перебувають в окупації, те, що взагалі відбувається в моїй країні, повністю володіла мною.
В той момент волонтерство стало для мене можливістю «не поїхати дахом». Волонтерська діяльність допомогла тримати зв'язок з домом і не застигнути в пасивній вичікувальній позиції.
Оскільки ЕРАМ — це велика мережа контактів, суцільний нетворкінг, спочатку я допомагала інформаційно: організувати знайомим безпечну дорогу з Харкова чи Києва; організувати прихисток на 25 осіб, який створили разом з чоловіком в Івано-Франківській області; зібрати кошти, дістати необхідні речі; домовитися про прихисток в Новоград-Волинському для 30 людей, які дивом виїхали з Немішаєва.
Крім логістичної допомоги, періодично збираємось тут в Кракові плести маскувальні сітки, допомагаю організувати допомогу вимушеним переселенцям в Україні, зокрема в Яремчі — дякуючи контактам в ЕРАМ, збираю і передаю іграшки, книжки, засоби гігієни, ліки тощо. Беру участь в місцевих заходах — треба, щоб голоси українців чули за кордоном, знали наші історії.
Війна — голодна тітка, і скільки б не намагався допомогти, завтра треба буде ще. Натепер я разом з іншими волонтерами купую тепловізори, автомобілі, старлінки... Це свідчить про те, що наші хлопці-захисники забезпечені базовими речами, але попереду зима, тому готуємося купувати «правильний» теплий одяг, спальники, буржуйки тощо.
