Вшануй! Як і навіщо переосмислювати хвилину мовчання
Є безліч варіантів того, як різні народи шанують загиблих героїв. Ми поговорили з істориком та менеджеркою проєкту «Вшануй» про історичну пам’ять та традиції, які слід не тільки створити, а й наповнити емоціями, щоб українці не забували своїх захисників. Саме про це мріяла Іра Цибух — парамедикиня, яка навесні 2024 року загинула на Харківщині.
Матеріал публікується у межах спільного проєкту The Page та SPEKA «1000 днів великої війни».
Як не потрапити у халепу забуття
Історія людства показує: якщо суспільство хворіє на амнезію, то воно або буде знищено, або весь час ходитиме по колу.
«Уявіть, що ви зранку прокидаєтеся, навколо абсолютно темно і ви не знаєте, хто ви, ви не знаєте, де ви, ви не знаєте, як вас звуть, ви не знаєте, що ви звикли їсти, ви не знаєте, що таке АТБ і «Сільпо», ви не знаєте, що вдягати, ви нічого не знаєте. Ви точно будете шоковані, будете дезорієнтовані і не будете розуміти, що вам робити. І раптом може з’явитися провідник чи провідниця і вам розказати, що і як робити. Ідентичність буде нав’язана і сконструювана цим провідником. Те саме з пам’яттю та історією будь-яких націй», — так історик Антон Лягуша описує суспільство, яке не зберегло історичну пам’ять.
Вчений впевнений: історія — це компас і орієнтири, без яких життя просто неможливе. Але історія залежить від оптики, через яку її розглядають. Історія — це і точна академічна наука, і інструмент для виховання, і шкільний предмет, політики і пропагандисти часто використовують її у своїх інтересах.
Українці мають величезний попит на вшанування пам’яті
Лягуша бачить у сьогоднішньому суспільстві величезний попит українців на вшанування пам’яті. Насамперед це пов’язано з радянським минулим, коли все українське викорінювалося, а культура піддалася варваризації — звідси корені терміну «шароварщина».
Попит збільшився під час повномасштабного вторгнення. Історик вважає, що це пов’язано в тому числі з геноцидальною війною, яку веде росія. Українці підсвідомо розуміють, що їх хочуть знищити, і намагаються залишити якомога більше пам’яті про своїх героїв та героїнь. Саме тому з’являються стихійні меморіали, як-от прапорці на київському Майдані. І хоча попит на вшанування величезний, спостерігається розрив між діями держави та суспільства.
«Держава гальмує створення національного військового кладовища. Війна триває з 2014 року, а воно досі не побудоване. Навколо нього стільки негативних конотацій і корупційних скандалів — це не просто сором, це щось неможливе», — говорить історик.
Українці уже зараз створюють традиції
Парадокс ще в тому, що у сучасних українців немає досвіду вшанування героїв. За великим рахунком, є тільки радянський досвід, який обернувся в «побєдобєсіє» і не має нічого спільного з людяністю. Менеджерка проєкту «Вшануй» Катерина Даценко впевнена, що цього треба позбутися і зробити не тільки традиції пошани та подяки, а й наділити їх емоціями.
Підписуйтеся на наші соцмережі
Саме тому українцям важливо повертатися до чогось особистого і чітко розуміти, що за конкретним подвигом стоїть конкретна людина. Нинішня війна вже змінила погляди суспільства на вшанування пам’яті. В Україні з’являються книгарні, кав’ярні, спортивні майданчики імені загиблих. Виші дають студентам стипендії імені українських героїв та героїнь.
Історична пам’ять була дуже важливою темою для Іри Цибух
В історії людства досвід України — не єдиний приклад, коли пам’ять та ідентичність намагалися стерти. Російська імперія поневолила багато народів: як-от буряти, різні етноси Сибіру або півдня. Знищується мова, культура, освіта. Те саме робили колонізатори в країнах Африки та Азії. А ще існує такий термін, як «креолізація», коли поневолені народи зберігають трохи своєї культури, але грають за правилами колонізатора, наприклад, говорять його мовою.
«Пам’ять — це не про історію як науку. Пам’ять — це про людей, які взаємодіють з мертвими та між собою: як ми думаємо про загиблих, що ми відчуваємо. Це історія не про мертвих, а про живих», — говорить Лягуша.
Для загиблої у травні 2024 року госпітальєрки Іри Цибух з позивним «Чека» вшанування пам’яті було вкрай важливим. З 2015 року вона їздила на схід країни та розповідала дітям про події на Майдані, про російську агресію.
«Іра бачила, як люди виховувалися з російськими наративами, їй дуже важливо було зберегти українську ідентичність і зробити так, щоб діти, котрі народяться через три-чотири покоління, не наступили на ті ж самі граблі. Для неї було важливо, щоб вшанування пам’яті стало на правильні рейки», — згадує Катерина.
За словами активістки, Іру Цибух тема вшанування цікавила як мінімум останній рік, бо вона на власні очі бачила смерть, знала, що життя людини крихке і що після смерті залишається лише пам’ять серед живих.
Мрією Іри Цибух було впровадити національну хвилину мовчання, але вона мала відрізнятися від безликих традицій, які виконують «для галочки». За її баченням, ця хвилина має стати щоденним ритуалом для українців, має бути не лише шануванням, але й подякою тим, хто зараз на фронті.
Проєкт «Вшануй» та бізнес
Президент України 16 березня 2022 року підписав указ, яким впроваджено загальнонаціональну хвилину мовчання о 9:00. Про неї нагадують чиновники та вчителі. Але мета Катерини та інших активістів — залучити до традиції ще більше людей.
Так вони просувають проєкт «Вшануй» і пропонують долучитися до нього кожному небайдужому українцю. Але треба розуміти, що це не варто робити насильницьким шляхом. Проєкт не вказує учасникам, про що думати та як саме вшановувати і дякувати, не змушує людину вставати під час хвилини мовчання, бо його ідеологи розуміють важливість безбар’єрного суспільства.
Хвилина мовчання — це символ: чиєсь життя зупинилося назавжди, а людина зупиняється на хвилину, щоб вшанувати і подякувати героям та героїням. Але активісти наполягають, щоб ця традиція також була символом гідності і подяки живим. Девіз проєкту: «Пам’ятай про полеглих, допомагай живим».
«У Вінниці і Чернівцях це працює кожного дня. І ми бачимо, що це не стає якоюсь рутиною, яка втомлює. Ця хвилина щоразу об’єднує, проймає до кісточок, до мурах. Часто це навіть не одна, а хвилин п’ять, поки люди прийдуть до тями і зрозуміють, що рух вже оновився. Місто буквально завмирає на одну хвилину, і це неймовірне явище, яке об’єднує і сконцентровує усіх нас в один величезний механізм», — ділиться Катерина враженнями.
Вона закликає усіх небайдужих залучатися до хвилини мовчання, бо впевнена: ми і є держава. Наприклад, можна зайти в улюблену кав’ярню і запропонувати там приєднатися до проєкту, пояснюючи, чому це важливо для соціально-відповідального бізнесу. Можна написати електронне звернення громадянина, на яке влада має відповісти. Активісти готові надати консультацію кожному, навіть транспортним компаніям, даючи вказівки, як краще зупинитися і пояснити суть зупинки пасажирам.
Активісти руху «Вшануй» написали окрему пам’ятку для бізнесу. До речі, вони не вимагають, щоб хвилина мовчання була впроваджена саме о 9:00, тому що деякі компанії в цей час ще не працюють, та й взагалі не можна вказувати людям, коли їм пам’ятати.
У проєкті навіть зробили записи, які можна вмикати перед хвилиною мовчання: є чотири варіанти аудіороликів. Також є набір постерів та інструкція, як говорити з працівниками та відвідувачами. Зараз активісти готують аналогічну інструкцію для громадянина.
«Це все треба для того, щоб створити такий невеличкий ритуал, об'єднавши громаду, щоб військові розуміли, що про них пам’ятають і їм дякують, щоб місцеві мешканці пам’ятали, завдяки кому вони ходять мирним містом і до них не добралися росіяни», — пояснює Даценко.
«Хвилина мовчання має бути наповнена, має нам показувати, що ми гідно цінуємо тих, хто загинув, думаємо про тих, хто на фронті, і що ми є частиною спільноти. Для мене хвилина мовчання — повторюваний ритуал, який може стати фундаментом нашої меморіальної культури, яка будується сьогодні», — говорить Лягуша.
Чим наповнити хвилину мовчання
Хвилина мовчання існує для того, щоб люди не просто вшанували своїх знайомих та подякували їм. Можливо, хтось у цей момент замислиться і вирішить мобілізуватися, а хтось згадає, що треба задонатити.
Активісти хотіли б залучити до хвилини мовчання і людей з-за кордону. Але наразі у них немає виходів на дипломатичні установи, щоб запровадити проєкт в інших країнах. Вони допускають, що там необов’язково робити це щодня, але варто хоча б перед масовими заходами.
Також «Вшануй» працюють з закладами освіти.
«Я розумію, що дітям до п’ятого класу важко зупинятися на цю хвилину, і я б запитала у них, як їм краще вшановувати. Можливо, вони хочуть зробити якесь коло пошани, або намалювати подяку, або щось написати. Треба, щоб діти розуміли, що це не тільки про трагедію, нам зараз дуже важлива емоція гордості і подяки. Але це окремий пласт роботи для людей, які вміють писати методички, знають, як доносити це до вчителів», — розмірковує активістка.
Без минулого немає майбутнього
Іра Цибух розуміла, що без історичної пам’яті українці не зможуть рухатися далі, у нас не буде ані мотивації, ані мети, не буде на що спертися і на кого рівнятися.
«Герої борються, навіть коли сили нерівні. Ми можемо згадати ОУН, УПА і радянську владу. Українці боролися кілька десятиліть з великою махиною. Це також додає нам додаткової мотивації, поведінкові приклади, механізми, виховні речі, які допомагають нам знайти опертя в житті», — говорить історик Антон Лягуша.
Так чи інакше, але живі мають владу над мертвими. Саме ми вирішуємо, як кого ховати, як пам’ятати, і навіть заповіти не завжди виконуються. Лягуша наполягає, що українцям треба змінити ставлення до загиблих, щоб ніколи не кружляти колами історії.
«Ми з вами — майбутні мертві, наші діти — майбутні мертві, і це усвідомлення, що ми всі — майбутні мертві, дозволяє дивитися на минулих мертвих як на тих, про кого ми маємо турбуватися», — каже історик.
Тому він закликає відбудувати відносини з полеглими, думати і говорити про смерть і турбуватися про мертвих, не забуваючи про живих.
