Вкрадена Батьківщина: історія загубленого покоління

Я народився у маленькому містечку, де не було нічого особливого, лишень тиша, старі тополі обабіч дороги, аромат абрикосового цвітіння навесні, свіжий запах щойно зрізаної трави біля шкільного стадіону, і захід сонця у парку на набережній Дніпра, коли місто поволі засинало, а повітря ставало м’яким і солодким, наче обіцянка чогось доброго.

Але саме там пройшло моє дитинство і сталося кохання всього мого життя, і навіть коли мені здавалося, що ненавиджу це місце — за його провінційність, обмеженість і передбачуваність — я вже тоді, підсвідомо, любив його до болю і сумував.

Мрія про більше

Мріяти про велике місто було не просто захопленням — це була втеча.

Я працював, вчився, і ще працював і ще вчився, тримався за кожну можливість, щоб вирватися. І ось, на порозі тридцяти, вже маючи дружину і п’ятирічного сина Івана, ми нарешті здійснили задумане — переїхали до Львова.

Це був наш зліт, наші мрії і наше життя.

Ми придбали квартиру — свою, першу. Вкладаючи кожну копійку, робили з неї затишок, свій острів спокою. Ми з дружиною працювали на двох роботах і власноруч робили ремонт вкладаючі свою душу.

Життя вирівнювалося. Львів став нашим домом — не рідним по крові, але рідним по серцю. Ми завели друзів, дитина пішла у Школу вільних і небайдужих, де виховували сміливих, вільних і творчих людей, сусіди приносили пироги на Різдво, у дворі всі разом смажили шашлики, сиділи за одним столом до пізньої ночі з пивом, медовухою і домашньою ковбаскою, проводили суботники, щоб облаштувати наш маленький ЖК, а після — влаштовували веселі пікніки на дитячому майданчику.

І в повітрі був запах майбутнього.

Аж ось — лютий 202го. І відтоді — нескінченна зима

Ми виїхали ще до початку повномасштабного вторгнення, щоб максимально убезпечити родину.

Виїзд за кордон був не рішенням відчаю, а планованою втечею. Але ми вірили, що це лише на кілька тижнів, місяців.

Ніхто тоді не думав, що це — назавжди.

Підписуйтеся на наші соцмережі

Мозаїка іноземних міст

Минув рік, другий, третій... І кожного разу ми повторювали собі: «Ще трохи — і повернемось». Але все частіше ця фраза звучала як спогад, а не як план. А ми так і не повернулися.

Ми пробували жити у Польщі, Німеччині, Англії, Португалії, Хорватії, трохи — в Бельгії, Нідерландах і Франції. Де ми тільки не були. Всі міста зливаються в один мозаїчний сон: різні мови, різні правила, різні школи, різні стіни, квартири, і різні люди.

Ми не шукали розкіш — ми шукали відчуття дому.

Але ніде не було того запаху лип у червні, того гомону львівських вуличок, сімки на Погулянці, Стрийського парку, тієї мови… і звісно львівського шановний, коли випадково в переповненому трамваї наступив комусь на ногу.

Нове життя в Іспанії

Зрештою, ми опинилися в Іспанії. І сказали собі: все, тут будемо будувати життя заново, нова школа, нова мова, нові правила. Син пішов в іспанську школу, ми продовжуємо працювати і думати, як будувати майбутнє. Здається, все є. Але немає найголовнішого — зв’язку.

Немає моїх батьків поруч. Вони лишилися там, де небезпечно. Немає більше відчуття родинного дому. Він усе ще стоїть, але ніби став чужим — як музей, до якого нема ключів. Немає змоги повернутись — не тому, що двері замкнені, а тому, що зв’язок втрачено. Вулиці мого дитинства ніби вкрились туманом, що стирає обличчя й форми.

Я боюсь туди повертатись, бо боюсь не впізнати, боюсь болю, що знову проросте. Сьогодні Україна вже інша — як і люди там, як і ми, ті, що врятивалися або ті що втекли. Ми вже там стали чужі, але й тут не станемо своїми. Це відчуття між просторами, між мовами, між спогадами і новими реальностями — воно точить зсередини. І саме тому біль не минає, а лишень вкорінюється глибше.

Провалля

Я живу, але всередині — провалля. Мене вирвали з ґрунту, наче дерево з корінням. І я не знаю, чи приживусь на новій землі. Син вже забуває українську, а нові мови вивчає з легкістю. Він — з нового покоління, яке зростає без бабусиних пиріжків, без вулиці, де кожен сусід тебе знає, без дідусиної шафи з книжками, без родинних історій на кухні за чаєм і без батьківського гаража з брудними руками і смаженої на буржуйці картоплі з салом.

Ми — загублене покоління

Ми — загублене покоління. Ті, хто мав би передати спадок, але сам його не має і не має де його зберегти. Ті, кому вкрали батьківщину. Ми не маємо змоги зберегти дім, не маємо змоги провести дитину за руку до тієї самої школи, в якій вчились самі, не маємо змоги покласти квіти на могилу пращурів. Ми — як зламане коріння, з якого вже не проросте дерево, якщо його не пересадити в інший ґрунт. А той ґрунт — вже чужий.

Нам доводиться будувати на піску. Ми створюємо нові домівки, але глибоко в душі не віримо, що вони витримають бурю в середині нас. Ми посміхаємося дітям, але з кожним днем сильніше боїмося за них — якою мовою вони будуть мріяти і кохати? Чи знатимуть вони, що таке вишиванка на свято, запах хати після дощу, чи зрозуміють, чому в мами сльози на очах, коли лунає український гімн?

Ми розкидані, але не загублені

Ми — покоління, яке втратило Батьківщину не лише територіально, але й у часі. Ми не знаємо, чи повернемося. І не знаємо, чи буде куди повертатися. Україна — це ми. Але ми — розкидані. І ця розірваність болить, щемить, не дає спокою.

Все, що нас об’єднує зараз — це мова, спогади, мрії, традиції. І нехай ми на чужині, ми маємо виховувати в дітях любов до нашої історії, плекати нашу ідентичність, підтримувати усе рідне. Ми маємо читати українську літературу, говорити українською, ділитися з дітьми українськими казками, історіями, піснями.

Книги — це одна зі стежинок, що об’єднує нас на чужині і не дає втратити зв’язок з Україною. Саме тому ми вирішили надати цю можливість українцям за кордоном — як би важко це не було. Бо наразі для мене книги — це єдине місце, куди можна втекти від проблем, від самого себе. Це моя втеча до України, до чогось рідного, справжнього, не зруйнованого війною. І я відчуваю, що це не лише для мене.

Книги як притулок

Але книги — це не тільки втеча. Це і спосіб знайти відповідь, і вирішення проблем, і мотивація, і розвиток одночасно. Це і мрії, і фантазії, і бажання. Це досвід сотень тисяч людей, це безліч ідей і нескінченне натхнення для нас і для наших дітей. Ми маємо передати це нашим дітям. Бо поки ми читаємо, поки ми пам’ятаємо і ділимось цим — ми продовжуємо існувати як народ. Навіть якщо на чужині.

Це не історія, це свідчення

Цей текст — не зовсім повість у класичному значенні. Це — свідчення. Особиста хроніка покоління, що опинилося на роздоріжжі між втраченим і тим, що ще можна встигнути зберегти. Це спроба зшити розірваний зв’язок, оживити памʼять і залишити її як маяк для себе, для сина, для всіх, хто шукає себе на чужині.

Бо поки ми пам’ятаємо — ми живі

Можливо, ми не знайдемо дім, але ми можемо зберегти пам’ять. І передати її — навіть якщо не спадщиною в камені, то словом, жестом, мовою, у погляді, в дитячій пісеньці, що випадково прозвучить серед чужих вулиць. Бо це — нитка, що тримає нас із минулим, і, можливо, єдине, що зможе з’єднати нас з майбутнім.

Бо якщо я забуду, то й син ніколи не знатиме. А якщо не знатиме він, то хто ж згадає потім про наше містечко, про Львів, про тихих добрих сусідів, про аромат кави зранку в нашій маленькій квартирі, про те, як ми жили й вірили?

Поки ми пам’ятаємо — ми живі. І ми з України. (оригінал)