Віра, напівбог Елвіс Преслі та ідея стати біологом
У 2006 році Докінз знову змінив культурний та інтелектуальний ландшафти світу — його миттєвий бестселер за версією New York Times «Ілюзія Бога» став науковим демонтажем релігії, був проданий накладом понад два мільйони примірників по всьому світу і перетворився на синонім до безжального скептицизму та пристрасних наукових дебатів.
І ось тепер, через майже пів століття, Річард Докінз готовий поділитися шляхом своєї еволюції як людини і мислителя — від життя у колоніальній Кенії до інтелектуального пробудження в Оксфорді. Автобіографія «Бажання дива», що незабаром вийде у видавництві «Лабораторія», — це щира і дуже зворушлива оповідь, яка відхиляє завісу реального життя автора, в якому любов до науки, відкриттів, ідей і всього живого стали найвищим сенсом, що допоміг пробитися крізь нісенітниці до по-справжньому важливих істин.
Публікуємо уривок з автобіографії науковця.
Підписуйтеся на наші соцмережі
В останній свій рік у школі ми з іще двома друзями стали войовничо антирелігійними. Нам тоді було по сімнадцять. Ми відмовлялися ставати на коліна в каплиці і, як бунтарі, склавши руки та стиснувши губи, сиділи прямо, мов горді вулканічні острови в морі схилених голів, які щось бурмотіли. Як і годиться англіканцям, адміністрація школи поводилася гідно й не скаржилася, навіть коли я взагалі перестав ходити в каплицю. Але тут варто повернутися назад і пояснити, як я втрачав віру.
Я приїхав в Аундел конфірмованим англіканцем і першого року навіть кілька разів ходив на святе причастя. Мені подобалося вставати рано й іти по залитому сонцем церковному двору, слухати дроздів і шпаків, а після причастя вирушати на сніданок, з насолодою відчуваючи голод. Поет Альфред Ноєс (1880-1958) писав: «Усі мої сумніви у фундаментальності реальності релігії завжди розвіював один лише спогад — про те, як світилося обличчя батька, коли він повертався з ранкового причастя». Для дорослого це надзвичайно неоковирна причина вірити, але саме так я почувався в чотирнадцять.
Радий сказати, що я доволі скоро відчув перші сумніви. Уперше вони з’явилися приблизно в дев’ять років, коли я дізнався від мами, що, крім християнства, існує ще багато релігій, які суперечать одна одній. Усі релігії не можуть бути істинними, тож навіщо вірити в ту, у якій мене виховали, тільки тому, що я народився серед її послідовників? В Аунделі після короткого періоду ходіння на причастя я перестав вірити в усе, що стосувалося християнства, і доволі зверхньо ставився до всіх релігій. Мене особливо відштовхнула лицемірна «Спільна сповідь», на якій ми хором бурмотіли, називаючи себе «жалюгідними злочинцями». Сам факт, що ці слова записали й повторювати їх треба було з тижня в тиждень усе життя (і вони не змінювалися з 1662 року), чітко сигналізував, що ми завжди будемо «жалюгідними злочинцями». Ця одержимість «гріхом» і віра «від апостола Павла», що всі народжуються в гріху, успадкованому від Адама (якого навіть не існувало, хоча Павло про це, на свій сором, не знав), — одна з найгірших рис християнства.
Але я зберіг сильну віру в такого собі неназваного творця, здебільшого через те, що мене вражали краса та продуманість світу. Як і багато інших людей, я брехав сам собі, що продуманість можлива, тільки коли хтось її продумав. Соромно казати, але в той час я не бачив основного недоліку цієї версії: бога, здатного продумати всесвіт, теж хтось мав би продумати. Якщо ви можете уявити творця, який узявся нізвідки, чому б не дозволити собі думати так і про його проєкт, так би мовити, обійтися без посередника? Хай там як, Дарвін описав прекрасну й потужну альтернативу біблійному створенню світу і, як ми тепер знаємо, мав рацію. Версія Дарвіна вдало вирізняється тим, що починається з первісної простоти й повільно й поступово рухається до складної будови кожної живої істоти.
Але тоді аргумент про «все таке гарне, що його точно хтось сотворив» мене переконав. До віри я повернувся завдяки Елвісу Преслі — був його відданим фаном, як і більшість моїх друзів. Купував його платівки, щойно вони виходили: Heartbreak Hotel, Hound Dog, Blue Moon, All Shook Up, Don’t be Cruel, Baby I Don’t Care і багато інших. Ці пісні назавжди — і дуже доречно, як тепер здається, — пов’язані в моїй голові з ледве чутним сірчаним запахом мазі, якою багато з нас боролися з підлітковими прищами. Одного разу я осоромився, бо голосно співав Blue Suede Shoes удома: думав, що сам, і не знав, що мене чує батько. «Можеш повалити мене на землю, / Лице моє топтати / І гидоту будь-яку / Про мене всім казати». Щоб співати цю пісню, як Елвіс, треба було випльовувати слова, мов отруту, як роблять сучасні репери. Мені потім довго довелося засмучено переконувати батька, що це не якийсь приступ і що в мене немає синдрому Туретта.
Тож я обожнював Елвіса й дуже вірив у неназваного бота-творця. А потім ці два факти зіштовхнулися, коли я проходив повз вітрину в рідному Чиппінг-Нортоні й побачив, що в альбомі Peace in the Valley є пісня I Believe — «Я вірю». Я отетерів. Елвіс віруючий! Я приголомшено пірнув у магазин і купив платівку, а потім прибіг додому, витягнув її з рукава й поставив на програвач. Слухав із задоволенням, бо мій герой співав про те, як щоразу, бачачи красу природи навколо, він відчуває зміцнення своєї релігійної віри. Я відчував те саме! Це точно знак із небес. Тепер складно зрозуміти, чому мене так здивувала релігійність Елвіса. Він виріс у неосвіченій робітничій родині на півдні Америки. Як він міг бути не релігійним? Утім, тоді це мене здивувало, і я навіть трохи вірив, що цією несподіваною платівкою Елвіс звертається особисто до мене, закликає мене присвятити життя тому, щоб розповідати людям про бога-творця, — і я чудово впораюся, якщо стану біологом, як мій батько. Здавалося, це моє покликання, і кликав мене саме він, напівбог Елвіс.
Я не пишаюся тим періодом релігійного безумства й радий, що воно тривало недовго. Я дедалі глибше усвідомлював, що дарвінівська еволюція значно краще за бога-творця пояснює красу та причину життя. Уперше її пояснив мені батько, однак я, хоч і розумів її принцип, усе ж не думав, що ця теорія пояснює все. Налаштувався проти неї, коли прочитав у шкільній бібліотеці передмову Бернарда Шоу до його «Назад до Мафусаїла». Шоу у своєму звичному вишуканому, але заплутаному стилі віддавав перевагу більш сфокусованій на меті ламаркіанській еволюції і ненавидів дарвінізм, який більше уваги звертав на механізм. Ця його вишуканість заплутала й мене. Певний час я сумнівався, що природний добір упорався б із роботою, яку мав виконати. Та зрештою друг (один із тих двох, із якими ми разом відмовлялися ставати на коліна в каплиці; біологом жоден із них не був) відкрив мені всю міць геніальної ідеї Дарвіна, і я скинув із себе залишки релігійної довіри. Мені тоді було близько шістнадцяти. Це сталося незадовго до того, як я перетворився на войовничого атеїста.
Я вже казав, що шкільна адміністрація гідно, як справжні англіканці, сприйняла мою відмову ставати на коліна в каплиці й закрила на це очі. Але це все ж не повна правда: двоє з адміністрації нічого закривати не стали. Першим був Флоссі Пейн, який того року викладав у мене англійську. Він мав велосипед із вигнутими ручками, і я пам’ятаю, як він їхав на ньому, сидячи прямо та тримаючи над головою парасольку. Флоссі при всіх у класі вимагав, щоб я пояснив, навіщо підняв повстання проти стояння на колінах у каплиці. Боюсь, тоді я не дуже добре відповів, не зміг скористатися нагодою й заохотити однокласників робити так само. Натомість жалюгідно пробурмотів щось про те, що на уроці англійської не годиться про таке сперечатися, і замкнувся в собі.
Другим, як я нещодавно дізнався, був голова нашого дому Пітер Лінг (узагалі хороший чоловік, просто надто схильний до традиційних устоїв). Він телефонував Йоану Томасу, моєму вчителю зоології, щоб поділитися своїм хвилюванням за мене. У недавньому листі до мене містер Томас написав, що попередив містера Лінга: «Вимагати від когось на кшталт тебе двічі за неділю приходити в каплицю — значить завдавати тобі прямої шкоди. Він на це мовчки поклав слухавку». Містер Лінг також викликав моїх батьків, щоб віч-на-віч обговорити мою капличну поведінку за чаєм. Я тоді нічого про це не знав, мама тільки тепер розказала про цю зустріч. Містер Лінг попросив батьків переконати мене змінити думку. Батько відповів (принаймні так згадує мама): «Ми не збираємося контролювати його в таких речах. Така поведінка — ваша проблема, тож, боюся, я змушений відмовитися». Батьки поставилися до цього так, ніби йшлося про якусь дрібницю.
Підписуйтеся на наші соцмережі
