Русский военный корабль, иди нах*й.
Пожертвувати на армію
×
Упс!
Не вдала спроба:(
Будь ласка, спробуйте ще раз.

Евакуація до Румунії. Історії трьох спеціалісток Levi9

SPEKA Media
12 травня 2022 6 хвилин читання

Життя в умовах війни можливо описати лише життєвими історіями. Троє колег із Levi9 — Анастасія Фоменко, Test Developer Senior, і Марина Янковська, Head of Talent Management, та авторка, яка побажала залишитися анонімною, зустріли ці події в Україні, а зрештою опинилися в Румунії. 

Тут спокійно, вдалося облаштуватися та продовжити працювати, але водночас сумно, бо хочеться якнайшвидше обійняти рідних. У цьому матеріалі хочемо поділитися своїм досвідом вимушеного переїзду.

Дорога довжиною до сьогодні

Через два дні після повномасштабного вторгнення рф в Україну чоловік вирішив вивезти мене з доньками за кордон. Дорога була складною та виснажливою: черги, затори, переїзди між пунктами пропуску. Перетинати польський кордон ми передумали, коли за добу в черзі просунулися лише на чотири кілометри. 

Наступною спробою був пункт пропуску в Солотвиному на кордоні з Румунією. Через декілька годин мене — жінку з возиком, купою речей і трьома дітьми — помітили працівники Червоного Хреста. Нас провели без черги та допомогли перетнути кордон, а вже у румунському містечку Сигіт нас зустріли друзі та тимчасово прихистили.   

Від початку війни команда Levi9 допомагала спеціалістам евакуюватися з небезпечних міст і гарячих точок.

Центральним чекпоїнтом був львівський офіс, але фахівці могли поїхати в інші міста на захід України та за кордон — у Румунію, Нідерланди, де є delivery-центри Levi9, а також в інші країни, де дітям і родині було б комфортно. Організацію переїзду операційна команда взяла на себе. Наприклад, для евакуації в Румунію спеціалісти мали лише дістатися кордону, а з житлом, транспортом і координацією на місці допомагала компанія. Керівництво досі підтримує фінансово: виділяє кошти на логістичні витрати та оренду житла до вересня. 

Щойно румунські колеги дізналися про мою евакуацію з України, одразу запропонували допомогу. Вони купили авіаквитки до Бухареста всій родині та знайшли квартиру на перший час. 

Анастасія: «З Києва я попрямувала у невеличке румунське містечко Ясси. Їхати самій із собакою та важкою валізою було складно. Протягом двох днів у дорозі мене супроводжували небайдужі колеги, передаючи з рук в руки. 

Спочатку друзі з роботи підвезли нас на машині до Хмельницького. Там я переночувала у колеги, а наступного дня поїхала до кордону автобусом. На контрольно-пропускному пункті Порубне люди та машини вишикувалися у величезні черги. Зголодніти у годинах очікування не давали волонтери: приносили борщ, чай і печиво. 

Нам пощастило: ми впоралися відносно швидко, а далі я вже прямувала у мікроавтобусі назустріч колезі з румунського офісу. Три з половиною години в дорозі разом, і ось мене вже зустрічає інший румунський колега під домом із ключем від офісу, sim-карткою для телефону та їжею для мене та собаки. Ця подорож показала, як багато чудових і небайдужих людей".

Марина: "Я декілька днів не наважувалася виїхати. Зрештою вирішила перечекати у безпечнішому місці та надіслала запит до румунського офісу із проханням підшукати житло для мене з мамою. Нам знайшли три квартири на вибір і запропонували трансфер від кордону. Я їхала машиною, тому домовилися про зустріч вже у Яссах. 

Діставалися місця призначення 13 годин: через Могилів-Подільський, потім через всю Молдову та нарешті до Ясс. Там нас гостинно зустріла наша румунська колега Крістіна".

Після евакуації: життя у нових умовах

Анастасія: "Я вже більш-менш адаптувалася та навіть можу працювати з офісу, це нагадує про ритм мирних часів. Тут затишно, неподалік від дому багато магазинів, місцеві мешканці привітні й радо допомагають. Ми у безпеці, але серцю неспокійно та постійно хочеться додому". 

У Сигіті я мала одночасно працювати та доглядати за дітьми, поки мама не приїхала до нас через певний час. Було важко, тож лише поступово після переїзду до Бухареста вдалося частково повернути той комфорт, який мала в Україні.

Житло колеги підшукали чудове: за вікном ігровий майданчик, неподалік всі необхідні магазини. 

Середня донька вже пішла у садочок, діти надарували їй одягу та іграшок, допомагають адаптуватися. Старша вчиться онлайн, за найменшою наглядає бабуся. А я в цей час можу спокійно працювати. 

У Бухаресті місцеві мешканці нам раді. На вихідних тут проводять зустрічі для евакуйованих українців. Дітям на них пропонують майстер-класи, пригощають солодощами. У місті є центри гуманітарної допомоги. Проїзд громадським транспортом та медичні послуги для українців безкоштовні.  

Продовжувати жити попри все

Перший місяць війни був складним для всієї ІТ-галузі. Хтось мав евакуюватися, хтось продовжував працювати під звуки сирен і ракетних обстрілів, а інші кожні п'ять хвилин відривалися від роботи та нервово гортали стрічку новин, переживаючи за близьких у гарячих точках. Ми подолали цей шлях і побачили, наскільки українці та цивілізований світ сильні у своєму єднанні.

Ми вдячні румунським колегам і місцевим мешканцям за допомогу та підтримку, це неоціненно. Проте думками ми часто повертаємося в Україну, до наших рідних, друзів і життя, що залишили там. Сподіваємося, що згодом повернемося додому та нарешті зможемо всіх обійняти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Якщо ви хочете поділитися з читачами SPEKA власним досвідом, розповісти свою історію чи опублікувати колонку на важливу для вас тему, долучайтеся. Відтепер ви можете зареєструватися на сайті SPEKA і самостійно опублікувати свій пост.
0
Прокоментувати
Інші матеріали

Дарниця обігнала Pfizer: що говорять про гравців фармринку

LOOQME company за 7 годин

Жіноче підприємництво під час війни: який бізнес відкрити за кризи

Максим Грант 17 годин тому

Економіка невизначеності. Огляд основних подій українського та світового бізнесу

Ivan Verstyuk 29 вересня 2022 17:10

Валізка для ядерної загрози. Які речі варто мати вдома, щоб бути готовим

Юлія Даниленко 29 вересня 2022 09:11

Ядерна загроза: що варто знати

Олександр Тартачний 27 вересня 2022 17:00