«Індустрія, яка просила її не чіпати, тепер сама готова зачепити так, що начувайтеся» — Head of Growth у Readdle Рей Астафічев
Українська ІТ-спільнота сьогодні — один із наріжних каменів волонтерського руху. Дивна метаморфоза для галузі, співробітники якої вважали себе абсолютними космополітами ще 23 лютого.
Про те, як війна змінила персональні та корпоративні цінності айтівців, чому вони не будуть масово виїжджати після відкриття кордонів і яка роль української мови в ІТ-галузі, SPEKA поговорила з Реєм Астафічевим, Head of Growth у Readdle та одним із співзасновників благодійного фонду KOLO, заснованого українськими айтвцями для підтримки ЗСУ. Інтерв'ю вийшло чималим, тож ми вирішили поділити його на дві частини. Це перша.
Які настрої панували в ІТ-ком'юніті напередодні війни? На що очікував особисто ти?
Якби рік тому мене запитали, яка найпатріотичніша компанія в Україні — аутсорс, продуктова тощо, мені було б складно відповісти. Складно і тепер, але не тому, що їх немає, а тому, що їх перелік став дуже довгим.
Це коротка відповідь. Поясню докладніше.
Не секрет, що наш ІТ-ринок будувався навколо аутсорсу, який орієнтується на західні ринки. Це логічно, адже ринок України замалий. Робота на Захід давала можливість заробляти у валюті, а отже, жити краще, ніж середній українець, і не надто перейматися, що там відбувається у країні. Звідси така аполітичність.
До 24 лютого відчувалося, що настрій в IT був наступний: головне — мене не чіпайте, і буде окей.
Але після 24 лютого оце «не чіпайте» змінилося на лють. Як так? А дуже просто: побутові блага, до яких звикли айтівці, почали зникати. Пропав McDonald's, з'явилися проблеми на кордоні: спочатку черги, потім воєнний стан — і вже не виїхати. Улюблений курорт у Буковелі перетворився з курорту, де ти знімав номер з чудовим краєвидом, джакузі і каміном, на місце, де за щастя стало знайти бодай щось. Чи не знайти.
Тож кожен мститься як може: хтось донатить, хтось за кордоном піарить Україну, хтось у ЗСУ. Аполітичність і космополітичність зникли з початком війни. Індустрія, яка просила її не чіпати, тепер сама готова зачепити так, що начувайтеся.
Ти відчуваєш втому від війни — власну, ІТ-спільноти? І чи варто очікувати виїзду айтівців, коли відкриють кордони?
Кожен індивідуально намагається зробити те, що краще для його сім'ї. Хоче, щоб було безпечно, щоб діти могли ходити до школи чи садка. Хоче заробляти та платити адекватні податки.
Але є важливий чинник. Більшість айтівців, що працювали в Україні, заробили певний капітал: квартири, машини, гаражі, дачі. Вони заробляли багато років, щоб це купити.
Підписуйтеся на наші соцмережі
І вони не хочуть це все кидати! Для мене це якраз показник того, що Україна незламна. Наприклад, мої знайомі продовжують жити в Одесі, купили квартиру і фігачать ремонт, вихваляються: «А ми камін поставили!». Оце так нефіговий рівень оптимізму.
Я спілкуюся з багатьма компаніями — продуктовими, аутсорсом, і розумію, що відбудова України — сильна тема для бренду самих компаній. Вони будуть інвестувати, будувати на цьому піар і бренд. Тому вони не тікатимуть з країни.
Тобто ІТ-галузь готова нарешті долучитися до державотворення? Бо у нас хто тільки не керував країною — і металурги, і аграрії, а ІТ завжди була поза політикою. Це змінилося?
Я б розділив відповідь на дві частини. Перша — безпосередньо вплив на політику. Не політиків, а те, що називається policy. Наприклад, на початку лютого цього року Міністерство цифрової трансформації запровадило новий податковий режим для айтівців — «Дія.City».
Ця ініціатива широко обговорювалася, було багато суперечок. Так ось всі, хто брав участь в обговореннях, запевняли, що їх чули. Після дискусій у законодавство вносили зміни. Це показало представникам галузі, що вони можуть впливати на державні політики. І це буде історія не про вимушені компроміси, а про win-win. Це надихає працювати з державою надалі.
Друга історія — це вплив ІТ-бізнесу на життя звичайного українця. Зараз компанії витрачають десятки, сотні тисяч доларів на підтримку армії, закупівлю обладнання, гуманітарні цілі. Вони збирають або донатять свої гроші.
Що вони за це отримують з точки зору бізнесу?
По-перше, бренд стає відомішим в Україні — як компанія, що наближає перемогу.
По-друге, їхній бренд стає ціннішим всередині самої компанії. Бо «ми за Україну», «ми наближаємо перемогу», «ми вкладаємо всі можливі гроші у допомогу» — важливий меседж всередині.
Патріотизм у цьому разі — це ще й про бізнес. Я перекажу 10 тисяч доларів, що це мені дасть? Правильні компанії думають так: це допоможе Україні та ЗСУ, а мої співробітники будуть до мене лояльніші.
Після війни технологічні компанії будуть допомагати відбудовувати країну за двома напрямами.
Перший — активне залучення до політичних процесів, щоб покращувати стан галузі.
Другий — регулярні донати на гуманітарні потреби, що посилить бренд роботодавця в Україні.
Розкажи докладніше про проєкт KOLO
Я б назвав KOLO унікальним. Це ж феномен, коли абсолютно космополітичні люди, які «не чіпайте мене», стають русофобами за 30 секунд після початку війни. Ця русофобія прогресує з бомбардуваннями, блекаутами, новинами про Маріуполь або Бучу.
На прикладі роботи фонду дуже цікаво фіксувати деякі трансформації в ІТ-спільноті. Скажімо, українська мова стала ідентифікатором «свій-чужий». Я родом зі Львова, але все життя розмовляв російською, тому що родина російськомовна, вчився у російській школі. І коли переїхав до Києва, розмовляв тільки російською. Я знав українську, але звик так з дитинства.
На початку війни зі мною працювало 12 колег, 10 з них спілкувалися російською. У нас є закритий чат, де зараз не побачиш російського слова. Усі перейшли на українську! Помиляємося, використовуємо русизми, один одного підправляємо. Але настав час, коли використання російської мови вийшло з тези «не все так однозначно».
Все дуже однозначно.
У KOLO на 99% спілкуються українською. До нас долучаються дедалі більше українських ІТ-компаній. Це ще один гарний приклад того, як компанії, що здавалися аполітичними, вирішують допомагати.
Що ще цікаво: якщо менеджмент компанії спробує запропонувати працевлаштувати когось із росії, люди стають на диби. Наймаєш одну людину — 60 людей йдуть на вихід.
