Чим Україна крутіша за Європу, або Історія евакуації та повернення додому

Senior Project Manager в Luxoft Ukraine Вероніка Халаім розповіла про свій досвід релокації до Німеччини й рішення повернутися в Україну.

На початку війни я була у своїй рідній Одесі. Я, як і більшість українців, не могла повірити, що може бути війна. Разом зі своїм хлопцем (який також працює в Luxoft) чомусь вирішили їхати в сторону Києва та через 4-5 дні компанія запропонувала їхати до Румунії, я погодилась. У Румунії я нікого не знала. Тому розуміла, що потрібно їхати далі. Оскільки моя команда з проєкту перебувала на той час у Німеччині та маючи гарних друзів в Берліні, я вирішила їхати саме туди. Всі мої близькі залишилися в Україні.

Мій друг в Берліні, який працює на тому ж самому проєкті, що і я (тільки на німецьку локацію) допоміг з житлом. В його будинку здавалась квартира, якраз навпроти офісу Luxoft, яку особливо не виставляли на сайти. Luxoft швидко допоміг оформити внутрішній офер, який можна було показати лендлорду та запевнити його в моїй платоспроможності. Я зареєструвалася в мерії та отримала Tax ID.

Декілька разів ми волонтерили на місці, в пунктах прийому українців. Постійно донатила кошти на ЗСУ. Але з німецької карти набагато важче задонатити — через Ібани. Відправила всі можливу кількість смс за Калуш на Євробаченні з німецького номеру, попросила зробити це всіх своїх колег та збирали гроші для тих, хто приїздив до Берліну. Перші два місяця була в офісі, нікуди не виходила. Потім до Берліну приїхала моя подруга і почала мене трохи витягувати, могли ввечері вийти пройтись містом, але так, щоб ми могли абстрагуватись та хоч на хвилину забути про війну — ні.

Тригером до повернення додому мене стала наша перемога на Євробаченні. Вперше в своєму житті я дивилася конкурс та хвилювалась як ніколи. Ми дивилися в офісі великою компанією та розуміли яка важлива ця перемога для України. Через два дні я вже була в дорозі додому.

Тим, хто поїхав і не знаходиться в Україні — набагато важче, мені здається. Коли ти в країні ти реально розумієш, що відбувається. Коли ти за кордоном — ти тільки читаєш ці новини в Telegram і тобі здається, що ти ніби не береш в цьому участь і нічого не можеш з цим зробити. Я швидко зрозуміла, що Німеччина максимально не моє місце. Там ти розумієш, наскільки сильно це все не те. В Берліні дуже багато росіян — та панує дещо совковий присмак. Європа для мене завжди була класним місцем для подорожей та короткострокового відпочинку або відрядження, але люди, їжа — все якесь бутафорне та бездушне. Дуже сильно хотілось додому.

Бути на чужині дуже важко, особливо коли всі твої близькі залишились в Україні. Коли ти проджект-менеджер — це твій постійний стан — організовувати, планувати, на відстані ж робити це важко. Я зрозуміла, що хочу жити і будувати своє майбутнє лише в Україні і я не можу просто відсиджуватися в іншій країні -  не хочу платити податки в чужій країні. Я маю підтримувати економіку своєї країни — робити манікюр, пити каву зранку та вкладати у розвиток економіки своєї країни і підтримувати тих, хто не вміє триматися в таких ситуаціях, допомагати друзям та колегам-волонтерам, що допомагають ЗСУ та збирають кошти на гуманітарні потреби. 

Я не можу залишатися в стороні. Війна це не тільки про воєнний фронт, а й про кожного з нас. Наразі мене перевели на український контракт та я рада бути на своїй рідній землі поруч зі своїми рідними. Звісно незвично бачити Одесу такою пустою влітку. Але одесити  — це як окремий вид мистецтва, люди продовжують насолоджуватися життям, посміхатися та жартувати, незважаючи ні на що.

Я щиро вважаю, що нам потрібен свій власний альянс, тому що ми пішли набагато вперед за всю Європу.