Як «хороші росіяни» шкодять Україні
SPEKA продовжує аналізувати наративи російської інформаційної війни у проєкті SPEKcheck. Сьогодні разом з Тетяною Гайдук, співзасновницею проєкту KYIV NOT KIEV розбираємося, чим небезпечна для України риторика «хороших росіян». Тих, хто, наче, проти війни. Хіба вони не союзники України? Коротка відповідь — ні. Довга — нижче.
Я не передбачала повномасштабної війни. Моє бажання, щоб цей сценарій не справдився, було таким великим, що я цілком свідомо і вкрай необ'єктивно віддала йому найменший відсоток вірогідності. В основі моєї оцінки було wishful thinking, прийняття бажаного за дійсне.
Я пояснюю це психологією, бо визнати професійним промахом було б важче. Людина завжди виправдовує те, у що хоче вірити. Тож я оцінила дійсність, зважаючи на свої плани на березень, а не на критичне мислення.
Однак я припинила картати себе за це. Щойно в Україну прийшла війна, весь світ для мене перестав бути логічним та раціональним. Уламки світового порядку, побудованого за правилами та цінностями, серед яких повага до людського життя, сипляться мені до ніг фотографіями з Бучі, Ірпеня, Маріуполя.
Зовнішня політика — це завжди проєкцієя внутрішньої політики. Так було у 2014-му, коли за рахунок анексованого Криму та частини Донбасу Росія вирішувала внутрішньополітичні проблеми. Так є і зараз. Отруєне пропагандою російське суспільство прагне крові. Тут можна починати розбиратися, що пропаганда є похідною від державної інформаційної політики. Що накачування росіян антиукраїнською риторикою було заздалегідь спланованою операцією, котра тепер має завершитися покаранням «нацистів та наркоманів», які ще донедавна були «братнім народом». Та цей змій уже вкусив себе за хвоста. Тож війну буде складно закінчити не тому, що Путін іще не дозрів до капітуляції, а тому, що він не зможе пояснити припинення війни в Україні народові Росії, вихованому на казках Соловйова-Скабєєвої.
Я гірко зітхаю над списком моїх друзів. Ми вже прожили чи проживаємо звірства в українських містах, почули десятки перехоплених розмов російських військових з родичами, побачили результати опитувань, котрі свідчать, що росіяни переважною більшістю підтримують «спецоперацію» та прагнуть такої самої долі для ще якнайменше Польщі (сорі, інших даних у нас просто немає), сходили за хештегом #мненестыдно. Я не розумію, як нас, хто провів ці місяці у горі та тривозі, має захоплювати той факт, що серед мільйонів росіян знайшовся один із здоровим глуздом?
Українці продовжують шукати хороших росіян. Wishful thinking спонукає нас вірити, що у Російській Федерації ще залишилися люди, з якими можна обговорювати майбутнє співжиття по обидва боки кордону. Та це неможливо. Бо немає згоди, де має пролягати цей кордон.
Російський ліберал закінчується там, де починається питання України. У новітньому часі доведено і Олексієм Навальним з його «кримським бутербродом», і Ксенією Собчак з ідеєю «повторного референдуму» в анексованому Криму.
Поговорімо про інших «хороших росіян», не політиків. Чому їхня, на перший погляд, прийнятна для українців риторика є небезпечною, та як їй протидіяти.
Українське інформполе очищується від російського контенту. Процес іде дуже повільно. У перші тижні російського повномасштабного вторгнення в топі українського YouTube було інтерв'ю російського журналіста Юрія Дудя з репером Face. Українські ЗМІ тиражують, що саме сказала про війну в Україні російська журналістка Юлія Латиніна, українці кивають щоденним роликам Максима Каца.
Очищаючись від російського впливу, українці залишають у підписках одного-двох «хороших росіян». Одні виправдовують це тим, що треба знати, як думає твій ворог. З такої причини дивилися б краще Гіркіна/Стрєлкова. Той, принаймні, не приховує своєї ненависті до українського. Інші вважають, що російським блогерам можна довіряти більше, ніж українській розвідці. Вони начебто розуміються на внутрішньополітичній ситуації в Росії краще, бо є її частиною. Однак не беруть до уваги, що ролики з критикою Путіна та дослідженням суспільної думки росіян записують далеко за межами РФ.
Про те, чим шкідливі Дуді та Каци, добре розказав «Загін кіноманів». Тож я не повторюватимусь. Краще поглянемо, що це ліберальне багатоголосся формує у наших головах і як його сприймають люди, у чиї голови не летять російські ракети.
- "Это". Спікери, котрим совість не дозволяє виправдати війну, а хребет — назвати її війною, говорять "я против всего этого", "то, что происходит, ужасно". Що відбувається? Що? Ситуація? Ситуація — це коли ви з плакатом на площі стоїте, а тут поліція прийшла. На вашому плакаті Free Hugs, але ви ще й отримуєте free ride в автозаку. Оце забавна ситуація. А війна, прихована за словом "это", не перестає бути війною. Однак закінчити війну легше, ніж закінчити те, чому й назви не підбереш.
- "Путинская война". Є Путін, котрий веде війну. А є люди, які не мають до неї жодного стосунку. Тобто 140 мільйонів росіян — і ніхто не винний. Автопілотовані літаки скидають бомби, безпровідні солдати вбивають, грабують та ґвалтують, а Путін один з бункера воює. Причому Путіна ніхто не обирав, але й усунути його не можна, бо "а что мы можем сделать?". "Нет войне" — вершина російської політичної спроможності. "Нет Путину", котрий цю війну розпочав, — це поза мислимим.
Наратив про «путінську війну» дуже любить гуманістична Європа. Так, він міцно поселився у словничках think-tank, лунає з урядових трибун. Дуже зручно знати, що, коли Путін рано чи пізно піде, можна буде швиденько повернутися до business as usual, зняти санкції та не перейматися новою геоекономічною ситуацією. Зробити вигляд, наче нічого не було.
- "Противостояние с Западом". Так росіяни маскують ганьбу від поразки, завданої Україною. Країна, яка, на їхню думку, навіть державності своєї не має, нищить "другу армію світу", перетворюючи "Киев за три дня" на "Попасная к лету". Звісно, хочеться програти сильнішому супротивнику. Однак ми б знайшли сили хіба що посміятися з цього, якби наратив про міфічний Захід не поєднувався з наративом про Україну як об'єкта протистояння, поле битви, а не повноправного суб'єкта.
- "Россияне — жертвы путинского режима". Це похідна від "путінської війни". Це історія про маленьких людей, що дісталися у власність жорстокому володарю. Вплинути на своє життя вони, звісно, не можуть. Тому терплять лиху долю, санкції, безробіття, вітчизняний автопром. "У Росії теж якась кількість життів зруйнована", — каже режисер Кирило Серебренников на Каннському кінофестивалі. "Це дуже важко, це травмує багатьох людей. Важливо допомогти всім постраждалим (від війни. — Прим. автора)", — уподібнює він росіян до українців, відповідаючи на запитання, чи допоможе жертвам війни в Україні фінансово. Бідні росіяни зазнають утисків, продовжує Серебренников. Бойкот російської культури "невыносимый", а з олігарха Абрамовича треба зняти санкції. Певно, ще одна маленька людина, що постраждала від путінського режиму.
Цим людям готові співчувати у Європі. Каннський кінофестиваль ротом Серебренникова підтримує російську культуру та заклики допомагати сім'ям окупантів, що безславно загинули в Україні. Аналітичні центри вже розподіляють фінансування, за яке російські «хороші науковці» продовжать свої кар'єри у європейських столицях. Освітні заклади розширять російські студії, аби глибше вивчати культуру, котра породжує розруху та ненависть. Медіа осідлають тему «русофобії» і шукатимуть винних у ній поза межами Росії. У «хороших росіянах» знайдуть нових дисидентів, нових жертв кривавого режиму, нових борців за демократію. Хоча все, що вони для цього готові зробити, це позбавити Росію своєї присутності.
20 травня у Вільнюсі відбулася друга Антивоєнна конференція. Те, що можна назвати форумом «хороших росіян», пройшло в Україні непоміченим на тлі «Азовсталі», ракетного удару по Лозовій, обстрілу школи у Сєверодонецьку. На зібранні Михайло Ходорковський, Гаррі Каспаров, Євген Чичваркін та інші представники російських демократичних сил обговорювали наслідки розв'язаної Росією війни.
У Вільнюсі представили план дій для росіян, що не толерують політику Путіна. Аби засвідчити, що ти «хороший европейский русский», потрібно підписати антивоєнну декларацію. Зміст декларованого такий: ти проти війни, війну розв'язав злочинний режим Путіна (а хто ж), ти визнаєш суверенітет України та її територіальну цілісність. Мета Російського комітету дії, створеного для політичного представництва «хороших росіян», — відстоювання інтересів росіян, котрі зараз в Європі мають проблеми з орендою житла, банківським обслуговуванням та доступом до послуг.
Тобто люди, для яких місією є політичне представництво РФ, досі не розуміють, що політичне майбутнє Росії можливе тільки після публічного покаяння та компенсації завданих Україні збитків, оцінених KSE у $100 млрд прямих та ще $600 млрд непрямих. Їх спонукає не відчуття ганьби за імперіалістичні апетити Росії, вони переймаються відновленням доступу до цивілізаційних благ, котрих тепер позбавлені за паспортом. «Ми хочемо, щоб нас визнала Європа», — каже на форумі Гаррі Каспаров.
Власне, у цьому ж була суть перформансу Марини Овсянникової, якщо ми розглядаємо його як кейс, а не піар-акцію. Вона вийшла в ефір державного телеканалу з плакатом не тому, що відчула сором за брехню, яку сама ж творила на цьому каналі, а тому що її донька не може розплатитися карткою за шкільні обіди.
Що з цим усім робити?
- По-перше, припинити заглядати до рота росіянам, якого б ступеня «хорошості» вони не були. Взяти це собі за правило.
- По-друге, якщо вами рухають лише антропологічні міркування, то перед тим, як спожити будь-який контент від «хорошого росіянина», поставте собі запитання: а що рухає ним? Ви не будете здивовані, коли виявиться, що це не сором за приналежність до нації убивць і мародерів та прагнення спокути, а банальне бажання повернути собі доступ до благ. Можливо, перед вами просто опортуніст, котрий намагається врятуватися з корабля, що тоне.
Матеріал опубліковано у співпраці з ГО «Львівський медіафорум» за підтримки Міністерства закордонних справ, у справах Співдружності та розвитку Великої Британії (British Embassy Kyiv).