Мистецька SPEKA. Не тільки козаки: хто ще писав на картинах українських митців
«Запорожці пишуть листа турецькому султанові» — твір-мем, про який українці згадують раз по раз у непевні часи. Та це не єдиний образ боротьби, яким ми можемо пишатися.
Можливість писати, фіксувати свої думки — це привілей освіченої людини, завдяки якому вона вивищується над своїм середовищем або обставинами, що її оточують.
Цей привілей можна використати на благо своєї спільноти, як це робив Шевченко. Але також письмо може бути інструментом влади для затвердження правил і фіксації ієрархії.
Ми зібрали українські твори, які звертаються до теми письма, щоб зрозуміти, яке його місце у боротьбі українців за можливість бути почутими.
Друкарня Федорова. Святий Лука. Гравюра в «Апостолі». Дереворит. 1574
Це сталося у Львові: у друкарні Івана Федоровича надрукували першу в Україні книгу. За іронією долі саме цей друкар навчив росіян видавати книжки. Натомість росіяни привласнили його здобутки собі та змінили закінченням прізвища, прибравши з нього ознаку походження. Так Федорович став Федоровим. Кар'єра у Московії була стрімкою, проте фінал не надто втішний.
Федоров повернувся додому і видав «Апостола» — першу друковану книгу в Україні. Гравюра із зображенням святого Луки з «Апостола» вирізняється з-поміж інших образів євангеліста: є всі підстави вважати, що це портрет українського друкаря. Бо саме так виглядало друкарство того часу: переписування тексту з одного пергаменту на інший.
За цією книгою тривало полювання, її навіть викрадали. Проте повернули назад.
Тарас Шевченко. Автопортрет зі свічкою. Офорт. 1845
Тарас Григорович за все життя наробив чимало «селфі», більшість із них були графічними (проте далеко не всі з пером). Особливість друкарських графічних технік — це насамперед можливість створювати безліч копій з одного вирізьбленого шаблону. У цьому методі автор вбачав серйозну соціально значущу складову.
Також він поширював гравюри і задля власної мети, наприклад, щоб потішити даму, якою захопився. А якщо уважніше вивчати доробок автопортретів Шевченка, ви зможете знайти навіть нюдс.
Цей портрет говорить про двох Шевченків — художника і письменника, між якими не виникає конфлікту.
Порфирій Мартинович. У волосного писаря. 1879
Загострене бажання плекати своє змушувало художників 19 століття вирушати в етнографічні експедиції. Це робив і Мартинович. Він відомий здебільшого портретами селян, але не нехтував «поважними особами», які поза картинами були об'єктами жартів художника.
Волосний писар — хвалькуватий чиновник, типовий персонаж з української класичної літератури. Але хто третій за столом і що писав — питання відкрите.
Михайло Бойчук. Святий Іоанн, мозаїка, 1910
Бойчукізм — напрям, що визначив українське мистецтво 20 століття. Михайло Бойчук — засновник напряму та школи бойчукізму. Натхненні візантійським мистецтвом, вони об'єднали це з народним українським мистецтвом. Відроджувати сакральні образи, коли в СРСР боролись із релігією, було викликом. Підкресливши і своє візантійське мистецьке походження, і власне народне українське мистецтво, і сучасне європейське (адже ці митці вчились і в Парижі також), утворився новий самобутній мистецький стиль, який мав безліч послідовників.
Святий Іоанн — одна з перших робіт у цій стилістиці. Відкритий погляд і оперативна фіксація подій, очевидцем яких він є, робить його схожим на художника, який тісно взаємодіє з натурою і середовищем. І хоча це мозаїка, її клаптиковість нагадує мазки фарб модного тоді в Європі пуантелізму.
Анатолій Петрицький. Портрет поета Михайля Семенка. 1919
Підписуйтеся на наші соцмережі
Харків початку 20 століття був одним із центрів сучасного європейського мистецтва. З усіх шпарин дуло авангардом — революційними ідеями та експериментами (сміливість яких зупинила тільки куля НКВС).
Прихистком для митців-однодумців стало кафе «Пок» на вулиці Сумській. Художники та літератори проводили там до біса багато часу, поєднуючи роботу та спілкування.
Столик, за яким сидить Семенко, — імпровізований офіс часопису «Нової ґенерації». Здається, писав він так само легко, як і курив «папіроси». Може тому його олівець такий подібний до цигарки.
Смугами лягає текст на поверхню стола, здається, Михайлю байдуже на даму поряд. Одяг жінки говорить про останні тенденції в моді. Здається, якщо ми зайдемо у кафе, там неодмінно гратиме джаз.
У невеликій роботі Анатолію Петрицькому вдалося передати велику епоху.
Лесь Лозовський. Обкладинка до збірки Тичини «Замість сонетів і октав». 1920
Лесь Лозовський — учень Бойчука та Нарбута — малопомітна фігура в історії українського мистецтва. Можливо ви не чули про нього через ранню смерть у віці 22 років «за загадкових обставин», але його роботи вирізнялися з-поміж інших.
Одна з них — обкладинка до віршів Павла Тичини. Ця збірка — спроба знайти слова, коли людей ведуть на розстріл. Обкладинка Лозовського — спроба знайти образ людини, яка шукає ці слова.
Закритий простір, мале віконце з решіткою. Рима здається недоречною, рядки ламаються, а реальність викривлена, як і перспектива на обкладинці.
До речі, сам художник писав також, але у дещо інший спосіб: у назві використано його авторський шрифт. А якщо подивитися на його здобутки поза графікою, ви навіть знайдете перші ноти українського фанку.
Василь Седляр. У школі лікнепу. 1924-1925
Ця картина — хрестоматійна річ. Ви навіть бачили її у підручниках. Ліквідація неписемності — спроба влади підняти рівень грамотності серед селян. Чоловік у костюмі з «прилизаною» зачіскою вперто вказує на слово «революція», нижче вже написано «Ленін».
Ця робота — приклад зв'язку письма з владою. Попри чіткий соціалістичний меседж, на обличчі жінки напруга, вона тримає ганчірку на випадок помилки. Жінки, чиї образи від початку були натхненними іконами, зараз затиснуті у шкільних партах. У людей відчутна недовіра, збентеження чи навіть байдужість.
Автор картини із тих самих бойчукістів, брав участь у Венеційському бієнале 1930 року, зробив експресивні ілюстрації Кобзаря, за які був розстріляний.
Оксана Павленко. Жіночі збори. 1932.
«Успіх революції залежить від того, в якій мірі у ній беруть участь жінки» — напис на плакаті у кутку картини. Таке заохочення жінок до ідей рівності було цілеспрямованою політикою і мало різні вияви.
Показово, що наглядач за зборами — чоловік у військовій формі (правий верхній кут). Але поруч із ним жінка записує увесь перебіг зустрічі та жінка, що виступає — художниця підкреслює жіночу суб'єктність у цьому часі.
У Оксани Павленко також є малюнок, на якому жінки пишуть політичні гасла на плакатах. Ідеї рівності здавалися привабливими для багатьох жінок, допоки рівність не обернулася підміною понять.
Ніл Хасевич. Інтелігенти в СССР працюють під диктатом. Дереворит. 1949 (у виконанні учня Свирида під наглядом художника)
Ніл Хасевич, позивний Бей Зот — художник-графік, який став рупором УПА. У криївках робив повстанські агітаційні листівки. Одна з постійних тем — наслідки діянь совєтів. Наприклад, цензура. Замок із червоною зіркою на устах, приставлене дуло пістолета комісара — очевидно, що про свободу слова для українських митців тут не йдеться.
І Хасевич, і його учень знають, як працює радянська система і чому стався «червоний терор».
Хасевич також малював героїв і побратимів. Наприклад, сотника політвиховника ОУН Осипа Дяківа (1950).
Олександр Довженко. Шарж на Остапа Вишню
Режисер Олександр Довженко любив малювати дружні шаржі. Вгадайте, хто це пише за столом?
Олександр Ройтбурд. Копія з роботи Володимира Боровиковського «Потрет дипломата Лашкарева». 2018
Портрет праворуч — мистецька алюзія на оригінал українського художника Боровиковського. Це частина іронічної серії у відповідь на докір опонентів. Кожен портрет із серії у стилі Малевича.
І хоча художник мав на меті створити жартівливий перфоманс, неочікувано з'являється і новий сенс: ми стираємо обличчя імперському спадку, привласнюючи собі самих себе. Вписуємо сенси, які колись у нас відібрали.
