Русский военный корабль, иди нах*й.
Пожертвувати на армію
×
Упс! Не вдала спроба:(
Будь ласка, спробуйте ще раз.

Про що не говорять в інструкціях з виживання. Журналістка Євстахія Мельникова про організацію волонтерської допомоги у Харкові

Євстахія Мельникова
Євстахія Мельникова
10 грудня 2022 6 хвилин читання

SPEKA продовжує спецпроєкт «Журналісти важливі» , у якому розповідає історії українців, що з початком повномасштабної війни згуртувалися, аби наблизити перемогу. Журналістка Євстахія Мельникова після 24 лютого почала координувати доставляння гуманітарної допомоги у Харкові та підтримувати містян інформаційно. Далі — пряма мова журналістки про досвід воєнної весни. 

Хоча це виглядає як робота оператора у колцентрі, кожен виїзд був стресовим Хоча це виглядає як робота оператора у колцентрі, кожен виїзд був стресовим

Привіт, я Стася, і я писала про війну ще задовго до повномасштабного вторгнення: образи війни, інформаційна війна тощо. Але писати про це та перебувати у вирі подій геть різний досвід, надто коли волонтериш. У цьому матеріалі я зібрала нотатки зі своєї весни, пам'ять про яку хочеться зберегти.

Ми всі читали ті інструкції

Було 16 лютого. За прогнозами розвідки, війна мала розпочатися наступного дня. Напруга змішалася зі скептицизмом. Я намагалася переконати подруг, що все буде гаразд, хоча всі якось готувалися. Єдине місце, де після шостої я змогла знайти радіо на Салтівці, це перехід у метро на «Студентській». Хлопчина з бейджиком не міг збагнути, нащо дівчині зі смартфоном радіо на батарейках. А я ще й змусила його вийти надвір, щоб перевірити, чи все працює:

– Ви дідусю на дачу?
– На випадок війни.

Звуки, які зловили тоді: «what's in your head, zombie». Символічно, подумала я. Але наступного дня війна не почалася (а дідусь ще не був в окупації).

Здавалось, усі трохи видихнули, проте 23 лютого я все ще працювала над великим матеріалом, це мав бути найповніший збірник порад на випадок війни. Довго думала, чим би його доповнити. А коли наступного дня прокинулась від обстрілів, то зрозуміла, що значна частина пунктів в одну мить втратила свою актуальність.

Виїжджаючи з Харкова, я відчувала, що ніби зраджую місто. У робочому чаті ще вирішували, як проводити день. Ясно було одне: в офіс сьогодні ніхто не поїде. У руках тримала подушку-котика: хлопець сказав, що маю взяти бодай щось, що підніматиме настрій, і, чорт забирай, це найкраща порада, про яку жодна методичка не згадала.

Заклик про допомогу?

Коли виїхала, зрозуміла, що безпека — моя найбільша перевага, якою обов'язково треба скористатися. Було очевидно, що гуманітарна криза неминуча. На моє оголошення у харківських пабліках посипалося декілька сотень запитів — усі хотіли допомогти. Перші дві доби пішли на те, щоб обробити ці повідомлення. В результаті понад 600 людей вдалося зібрати в окремі чати: заклади харчування, водії та всі інші, хто б міг доєднатися. Одним із перших мені написав Олексій Масло. Згодом все це перетворилося на Kharkiv.help, але у наших чатах зібралися різні спеціалісти з інших волонтерських ініціатив, які й досі звертаються одне до одного з різних питань.

Мені підкидали різні запити — так я стала оператором: обробляла прохання від людей, кому потрібна була допомога, передавала запити кухням, знаходила вільних водіїв і контролювала процес доставляння допомоги. Мій номер передавали поміж людей, і у певний момент «волонтер» так міцно прилипло до мене, що стало визначати перші місяці.

Скажи пароль

Хоча це виглядає як робота оператора у колцентрі, кожен виїзд був стресовим. Водії працювали під постійними обстрілами і доставляли їжу в найгарячіші точки міста. Саме з такими мені пощастило спілкуватися найбільше. Безсумнівно, усі вони герої. Серед цих водіїв були як незнайомі мені люди, так і керівники ІТ-компаній, про яких раніше писала статті, але які досі у мене підписані як «водій».

Кожен виїзд — маленька спецоперація зі своєю загрозою, своїми паролями і, зрештою, перемогами.

За березень-квітень мій блокнот весь заповнився адресами, складами, номерами машин, кодових фраз та імен. Телефонна книга збільшилася втричі. Я ніколи не бачила цих людей, але провела з ними найактивнішу фазу повномасштабного вторгнення. Зараз отримую дзвінки, де вони цікавляться: «Як справи? Як там наші? Чим допомогти?».

«Ало, ви волонтер? Коли це все закінчиться?»

Запити надходили від захисників, поліцейських, лікарень і мешканців з гарячих точок. Подекуди вийти на вулицю для людей могло обернутися смертю. На вулиці, де я жила, розстріляли людей, що стояли у черзі за гуманітаркою. Район, в якому раніше жили мої друзі, знищений. Саме звідти були найчастіші дзвінки. З-під уламків панельок обривався зв'язок: «…допоможіть… син… ми… на Ужвій…» Далі нерозбірливий шурхіт — абонент поза зоною. Розпач, коли не можеш допомогти, і розпач, коли чуєш подяку. В обох випадках думаєш, що цього не мало статися.

Телефон перегрівався від дзвінків: з нього цілодобово лунали вибухи і сльози. Щоб не пропустити жоден запит, біля моєї подушки завжди лежав блокнот, у який я записувала нічні прохання, потім передавала їх у роботу іншим волонтерам.

Якось потелефонував дуже старенький дідусь: «Я пам'ятаю ще Голодомор, і, уявляєте, після скількох років я знову без їжі». І знову через росіян, подумки додаю я, не стримуючи сліз.

На початку ми вивозили багато людей як автобусами, так і адресно. Жодне фото не передає все так, як жива розмова. «Я залишилася одна на весь під'їзд. Відвезіть мене, мені дуже страшно», — говорила одна пенсіонерка зі зруйнованої вулиці Бучми.

Були й такі запитання: «Дівчино, коли це все закінчиться?». Я відповідала: «ЗСУ робить усе можливе».

Післясмак волонтерства

За деякий час робота спростилася, бо до мене приєдналася Софія, з якою я тоді працювала. Вона повністю присвятила себе волонтерству. В усіх ресторанів з'явилися свої підшефні. Зараз гуманітарна допомога доставляється на деокуповані території Харківщини. Наприкінці весни я повернулася до цивільної роботи, хоча це було непросто. У мене не залишилося фотографій, бо я усе робила дистанційно — далеко від рідного міста. Проте є історії про людяність. Нещодавно я знову прокинулася від телефонного дзвінка так само рано, як і в березні. Це чоловік, якому ми возили гуманітарку. На тому кінці почула: «Алло, вітаю вас із днем волонтера!». 

Публікація підготовлена в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

0
Прокоментувати
Інші матеріали

Як бронюватимуть айтівців і не тільки. Що варто знати про порядок бронювання військовозобовʼязаних

Юлія Даниленко 3 лютого 2023 18:58

Як працює система протидії ворожим дронам «Ловець шахедів»

Катерина Колонович 2 лютого 2023 14:27

Fear the Reaper. Що відомо про безпілотники MQ-9, які американська General Atomics пропонує Україні за 1 долар

Юлія Даниленко 1 лютого 2023 14:47

Реформування військово-лікарських комісій: що відомо

Олександр Тартачний 31 січня 2023 11:00

Як залишити росію у технологічному середньовіччі. П'ять цитат з інтерв'ю з головою Держспецзв'язку Юрієм Щиголем

Олександр Тартачний 30 січня 2023 13:50