Практична інклюзивність для ветеранів: чого насправді потребують воїни після повернення додому

Колишнім військовим вкрай важко повертатися до активного соціального життя через неінклюзивне середовище в країні. Вочевидь, йдеться не тільки про полегшення пересування людей на колісних кріслах і протезах. Українському суспільству необхідно подолати бар’єр, набагато вищий за сходинки в будинках та вуличні бордюри. Бар’єр, що заважає ветеранам знаходити роботу та гідно заробляти.

Незахищені захисники

Після тяжкого поранення, що призводить до бойової травми з втратою однієї або декількох кінцівок, українські військові опиняються мало не в пастці. На додаток до втрати здоров’я та можливості жити повноцінним життям їм доводиться боротися за збереження за собою обов'язків військовослужбовця, потерпати від військово-медичної бюрократії під час оформлення інвалідності, натрапляти на труднощі у пошуках роботи.

Ось так колишні захисники України перетворюються на одну із найменш захищених верств населення в країні. Це оксюморон, поєднання понять, що суперечать одне одному – проте це правда.

Далеко не всі з ветеранів знають це слово та його тлумачення. Але майже кожен відчуває на собі спотворене ставлення з боку вуличних перехожих, держслужбовців, роботодавців тощо. Люди, які ще вчора боронили нашу незалежність, сьогодні замикаються у власній домівці через неінклюзивність навколишнього простору.

Долаючи сходинки

Люди, які зростали в неінклюзивному середовищі, не розраховують, що воно стане інклюзивним персонально для них після втрати кінцівок. Ця історія справедлива для переважної більшості ветеранів з важкими травмами. Вони усвідомлюють свою маломобільність та намагаються самотужки долати пов’язані з цим побутові складнощі. Такою є наша несправедлива реальність.

Підписуйтеся на наші соцмережі

Попри це Україна має покращувати інклюзивність простору в містах та інших населених пунктах. Ба більше – повинна. Адже це – найменше, що країна мусить зробити на знак вдячності.

Наразі військовослужбовцям з інвалідністю вкрай важко пересуватися українськими містами. Вони потерпають через бордюри та сходинки, на які взагалі не зважаєш, коли йдеш своїми ногами. Навіть у Києві входи у житлові будинки переважно недоступні для маломобільних людей, в інших містах становище ще гірше. Також не будемо забувати про неінклюзивні дороги, підземні пішохідні переходи, входи у магазини та заклади.

Сумно констатувати, але за майже три роки війни ситуація покращується ледь-ледь, попри очевидну необхідність підвищувати інклюзивність середовища. Громадські місця, кафе та магазини поступово обладнують пандусами та комфортними з’їздами з бордюрів, але нерідко буває так, що цим все обмежується. Так стають реальністю парадоксальні ситуації, коли в закладі з’являється пандус, натомість туалет для маломобільних людей відсутній або знаходиться в підвалі, до якого ведуть круті сходинки.

Специфічні потреби ветеранів

Насправді інклюзивність — це не тільки про пандуси та пристосування місць загального користування. Наразі у ветеранів є специфічні потреби.

Бійці, що виведені поза штат після поранення, тривалий час перебувають у підвішеному стані. Вони не можуть виконувати обов’язки військової служби, але водночас не можуть демобілізуватися за станом здоров’я, допоки не буде відповідного рішення ВЛК. Отримуючи у цей період мінімальні виплати, захисники та захисниці потребують не тільки фінансової допомоги, а й житла. Відтак для військових, які далеко від домівки лікуються чи відвідують реабілітаційні центри, доречними будуть безоплатні гуртожитки або хостели. Особлива нагальність в такому житлі – в обласних центрах та великих містах.

Маломобільність важкопоранених бійців також створює перешкоди. Необхідність дістатися місця лікування чи реабілітації перетворюється на квест, болісний у всіх сенсах. А, враховуючи регулярність таких візитів, маємо справжню проблему. Вирішити її можна шляхом маршрутних трансферів (авжеж, безоплатних) із застосуванням спеціальних автомобілів, що можуть перевозити бійців в особистому колісному кріслі.

Такими ініціативами переймаються благодійні фонди та волонтери, громадські організації та подекуди місцеві громади. Наразі в країні є діючі хостели для ветеранів та інклюзивні трансфери для важкопоранених бійців, але таких прикладів поки що замало.

Безбар’єрне працевлаштування

Давайте відійдемо ще на крок від стандартних визначень інклюзивності та позначимо, чого насправді потребують ветерани для реінтеграції у суспільство та максимально повноцінного життя.

Робота! Цікава, змістовна, різноманітна, високооплачувана.

Попри численні запевнення з боку українського бізнесу про готовність працевлаштовувати колишніх військових, фактична ситуація свідчить про інше. Часто ветерани не можуть знайти роботу або змушені працювати на низькокваліфікованих посадах з невеликою зарплатнею. Хоча набуті ними під час перебування на фронті компетенції у галузях логістики, ремонту автомобілів, матеріально-технічного забезпечення насправді є унікальними.

Труднощі у пошуках роботи – найскладніший бар’єр для ветеранів після повернення додому. А інклюзивність – якраз про руйнування та подолання бар’єрів. Це процес нешвидкий, але кожен позитивний кейс з працевлаштуванням колишнього військового покращує загальний емоційний фон як всередині ветеранського середовища, так й в суспільстві загалом.

Вочевидь роботодавці побоюються ставити на відповідальні посади колишніх військових. Водночас зрозуміло, що психологічна допомога, надавана ветеранам в компаніях, не завжди дає бажаний ефект. Для роботи з ПТСР необхідно залучати військових психологів, які знаються на всіх проявах таких розладів та здатні працювати з кожним пацієнтом індивідуально, аби допомогти адаптуватися до нових реалій. Такі психологи зазвичай працюють на базі реабілітаційних – на жаль, більшість із них сьогодні знаходяться за межами міст, що є незручним з погляду логістики.

Тож вкотре Україна постає перед необхідністю збільшення кількості спеціалізованих реабілітаційних закладів для ветеранів саме у містах, в першу чергу – обласних центрах. А в майбутньому кожному населеному пункті, в кожній громаді має з’явитися місце, де колишнім захисникам і захисницям надаватиметься кваліфікована допомога, що пришвидшуватиме їхню реінтеграцію у суспільство.