Освіта і кадри: як зміниться ринок найближчим часом?

Команда Talando вважає, що є два основних шляхи розв'язання проблеми дефіциту кадрів:

1) якісно залучати наявні в країні джерела;

2) залучати зовнішні джерела, тобто людей з-за кордону (а це дуже соціально вибухонебезпечна тема зараз)

Робота з внутрішніми ресурсами

Тут напрямки традиційні, які начебто у всіх на слуху, але насправді важко сказати, що є дієві програми. Якщо це й робиться, то лише самими компаніями або на рівні спільнот та асоціацій в конкретних індустріях.

Мова про залучення, перенавчання та адаптацію жінок, людей старшого віку, людей з інвалідністю, внутрішньо переміщених осіб (ВПО).

Наприклад, мені здається трохи недооціненим підхід, який є в деяких силових структурах України – т.зв. “вільний найм” тих, вже раніше працював, але вийшов на пенсію, і добре себе зарекомендував. Серед таких людей є чимало тих, хто не хоче просто сидіти вдома: вони готові посильно допомагати з частковою зайнятістю, адже вже розбираються в тонкощах конкретної професії і потребують лише точкового донавчання. Недаремно ж існує говірка “не буває колишніх [потрібну професію вписати]”.

Але є ніша, в якій це не дуже спрацює, рівно як і не спрацює широко рекламований у світі девіз “Впроваджуйте AI – він вивільнить (або навіть замінить) багатьох працівників”. Рідко яка автоматизація (якщо це не вантажний робот) зможе замінити тих, хто займається безпосередньо фізичною працею (особливо важкі фізичні роботи). Як на сьогодні можна автоматизувати встановлення вікон в оселі, де вибуховою хвилею від шахеда повибивало всі шибки? Ніяк.

Аналогічно і перенавчання жінок та літніх людей не закриє повністю цю прогалину. І це не дискримінація за віком або статтю, а фізіологія людського організму.

І цьому плані дійсно масова програма популяризації та підвищення престижу професійно-технічної освіти не тільки не працює, а здається, цілком ігнорується відповідними органами держави.

Так, звісно, пріоритет номер один – мотивація та забезпечення тих, хто може долучитись до лав СОУ, але якщо ми говоримо про тилові напрями — це теж має бути серед пріоритетів.

При спілкуванні з бізнесами ми бачили приклади, де людей не вистачає тому, що немає масштабної національної системи навчання. Один з найяскравіших прикладів — швейна справа, де в цілому можуть бути непогані зарплати і є гостра нестача людей (зокрема, як важливий приклад, пошиття амуніції). Але молодь не хоче йти вчитись, бо це не вважається перспективним.

Підписуйтеся на наші соцмережі

В нас і досі фокус на певному стимулюванні розвитку IT, але цілком ігнорується популяризація професій слюсарів, столярів, малярів, енергетиків, тих, хто буде робити ремонт, коли в місті немає світла, води, опалення.

У роботі з внутрішнім ресурсом варто не забувати про ще декілька напрямів, без яких ефективність процесів буде суттєво нижче:

Загалом на рівні держави, так і приватних ініціатив окрема увага має приділятись адаптації та організації роботи для ветеранів і членів їхніх сімей, ВПО.

Стосовно ВПО: зараз дуже багато критики на адресу держави та місцевих органів влади за вкрай неякісну роботу з ВПО. Від себе додам, що періодично бачу точкові приватні ініціативи щодо оптимізації цих процесів (наприклад, бачила проєкт, де були оцифровані і готові для розгляду потенційними роботодавцями професійні дані по ВПО в Одеському регіоні. Але, на жаль, такі ініціативи рідко підтримуються і підхоплюються.

Також серед прикладів приватних ініціатив, компаній та проєктів, які здійснюють суттєву допомогу обороноздатності країни, але не мають належної державної підтримки, можна згадати школу аеророзвідки “Довжик” (навчають інструкторів і військових роботі з БПЛА) або компанію «Балістика» (виробник спорядження для військових) — ці та інші подібні проєкти навіть не мають бронювання й статусу критичності.

Робота з зовнішніми трудовими ресурсами

Це дуже соціально гостра тема, і коли в черговий раз держава озвучила свої думки про необхідність повернення тих, хто виїхав, та про залучення іноземних працівників, то понеслась чергова хвиля хейту, суперечок та соціального несхвалення.

Але насправді, розумний підхід, без “перегинів” тут може спрацювати. Так, наразі важко уявити, щоб люди, які виїхали за кордон, почали повертатись прямо зараз. Це відбувається у незначних розмірах, на фоні точкового припинення соціальної допомоги в Європі та локальних програм стимулювання повернення додому, але все ж тренду на масове повернення немає. Тому поки краще все ж дивитись в бік залучення якісних іноземних трудових ресурсів. Але з виконанням декількох обов’язкових умов, без яких все це не спрацює:

Для забезпечення стабільності важливо дотримуватись чіткої формули відбору – переїжджати можуть люди, які будуть жити за встановленими правилами.

Мені подобається, як країни Балтії забезпечують відносний порядок в плані міграції: хочеш жити у нас – виконуй вимоги, вчи державну мову, інакше будеш урізаний у правах, не зможеш голосувати, а то й дуже швидко будеш депортований додому (що і відбувається регулярно з росіянами, якім не подобаються локальні правила або які починають шкодити країні, яка їх прихистила).

До речі, сезонні та вахтові роботи чомусь розглядаються лише в розрізі “українці їдуть в Польщу збирати полуницю”. Але ж це може працювати й у зворотному напрямку. Люди можуть їхати на тимчасові роботи й до нас (за умов, якщо вказані вище умови в’їзду будуть дотримані). Плюс має бути передбачена можливість залишитись для тих, хто цього захоче, гарно себе проявить і пройде всі необхідні екзамени (як в країнах Балтії або Німеччині).

Ще важливий фактор, чому тема з мігрантами не працює в Європі, і може спрацювати у нас. Як би ця причина не звучала парадоксально: система соціальної підтримки в Україні працює не найкращим чином і не дає людині повноцінно жити, якщо вона не працює. Тому в’їхати й не працювати – не вийде. В Європі ж довгі десятиліття більшість мігрантів жили суто на соціальних виплатах, не працювали й створювали соціальну напруженість ще більше.

Примітка: наші мігранти, за сучасним досвідом, навпаки, працюють дуже активно, якщо є з ким залишити дітей (вони не мають права лишати дітей без нагляду).

Щобільше, як ми й не раз зазначали раніше, стереотип “в Україні війна, сюди ніхто не поїде” — не зовсім вірний. Є багато країн, в яких життя набагато гірше, ніж у нас, і там можна вибрати досить кваліфікованих працівників. Україна, хоч і на 107-му місці за рівнем середньої зарплати, все ж може бути привабливою для людей із бідніших країн (наприклад, Філіппін).

Також особисто я час від часу зустрічаю достатньо людей, які готові приїхати (навіть на волонтерських засадах, особливо це було б актуально для програм відбудови зруйнованих міст), але навіть не знають, з чого почати, що і як робити. Не кажучи вже про захищеність, бо людина в іншій країні потребує хоча б базового розуміння правил (від правил дорожнього руху до знання номерів екстрених телефонів), а також зазвичай стає зручною мішенню для різноманітних шахраїв та злодіїв.

Але поки немає прозорої програми для керування цими процесами. І не видно, що це планується. Є програма є-резидентства, але вона спрямована більше на IT, а проблеми з кадрами у нас зовсім в інших галузях, тож і увага потрібна саме там.

Тобто все це має гарний потенціал, але не працює без якісної організації (а краще запровадження повноцінних програм міждержавної підтримки, як, наприклад, “студентська” програма між Україною та Марокко), програми обміну студентами, залучення їх на профорієнтацію та на роботу.

Плюс ніхто не скасовував правильну інформаційно-просвітницьку роботу з населенням для попередження або хоча б мінімізації безпідставного ворожого ставлення до мігрантів (і це цілком реально зробити).

Попри суспільне несприйняття, маємо більш лояльне ставлення до питання залучення трудових мігрантів від українського бізнесу. Зі свого дослідження Talando виділяє декілька наступних цифр:

Що ще можна порадити конкретним компаніям для подолання нестачі кадрів:

Команда Talando постійно досліджує стан на ринку праці в Україні та світі.