Русский военный корабль, иди нах*й.
Пожертвувати на армію
×
Упс!
Не вдала спроба:(
Будь ласка, спробуйте ще раз.
preview
Катерина Венжик
Катерина Венжик СЕО Speka.Media, редакторка
29 червня 2022 7 хвилин читання

«Розгін. Камера. Обстріл». Історія кінорежисерки, що стала волонтеркою

Робота Іри Середи у мирний час — прикрашати реальність. Вона кінорежисерка. Проте від 24 лютого Іра обрала роль героя другого плану. Саме так вона бачить роботу волонтерів, однією з яких стала з початком війни. 

"Розгін. Камера. Екшн". Ці слова востаннє я сказала 23 лютого. Відтоді лишився тільки екшн... Втім, сама ж колись хотіла зняти військову драму… Іра невесело посміхається, вантажачи у свою невелику машину "подаруночки для хлопців", як вона сама це ніжно називає. Ось вже майже чотири місяці Іра — волонтер, що забезпечує військових у найгарячіших точках фронту. 

Мало хто, крім, звісно, кіношників, розбирається у різновидах режисерської роботи. Я другий режисер. Це спеціаліст з порядкованої творчості.. Його завдання — щоб на знімальному майданчику все йшло за планом, не вибивалося з графіка. Треба вміти тримати під контролем всі процеси, людей, технічні аспекти. З одного боку, вписати війну в такий майндсет  — нереальне завдання, тут не за планом йде все і завжди. З іншого — навички менеджерити творчі процеси, які чи не найважче впорядковувати, дуже допомогли мені все це організувати. 

Тепер у мене «нове» життя. Волонтерське. Найскладнішим у перші дні після початку повномасштабного вторгнення було взяти себе в руки, і зрозуміти, чим ти можеш бути корисним. Ось тут я і зрозуміла, наскільки безцінними є мої навички вгамовувати хаос. Бо те, що відбувалося у перші дні, було суцільним хаосом. Хоча ми і жили з війною в голові від 2014 року, проте знати, що за 700 кілометрів від тебе йде війна — це одне, а прокинутися у Києві від ракетних обстрілів — геть інше. Тож  я взялася наводити лад на «майданчику». 

Я одразу об'єднала мешканців свого ЖК для загальної безпеки. Ми допомагали стареньким з провіантом, готували «бандерівські смузі», облаштовували підвальні приміщення — робили все те, що можуть робити цивільні у такий складний період. Потім, коли наше маленьке об'єднання вже могло функціонувати без мого нагляду, я зрозуміла що потрібно рухатись далі і робити більше. 

Російські війська якраз впритул підійшли до столиці, світ ще нічого не знав про жахіття Бучі та Ірпеня, проте вони там вже відбувалися, і найнагальнішою потребою стала евакуація. 

Ми з моїм іксиком (так Іра ніжно називає свою машину. — Ред.) трохи повозили людей. А потім, як співає Сашко Положинській у своїй геніальній «Висоті», завдали на плечі вантажі. Тільки у моєму випадку не на плечі, а в багажник, на сидіння. Хоча іноді їх було стільки, що і на плечі теж. 

Саме під час старту волонтерських закупок я зрозуміла, яка насправді у мене крута професія і наскільки у нас об'єднана та патріотична кіноспільнота. Ми збирали гроші, купували, розвозили необхідне саме нашою кінотусівкою. А це було геть не бублика з'їсти: у перші дні війни зникло буквально все, не грошей бракувало, а товарів як для цивільних, так і  для військових, їх шукали усіма способами. А коли дехто з колег опинився на фронті, стало зрозуміло, що маємо допомагати не тільки на Київщині, але й «на нулі». 

Переключившись на допомогу військовим, спочатку припустилася стандартної волонтерської помилки — привозила замовлення на бази, у штаби. Але, дивно, необхідні і термінові вантажі лежали там днями чи навіть тижнями. Військова бюрократична машина досі неповоротка, навіть під час гарячої війни. Саме тому настільки важлива роль волонтерів сьогодні — вони можуть просто купити і привезти без мільйона папірців і процедур. 

Власне «швидке таксі на схід» — ось моє основне заняття вже третій місяць. Я закуповую необхідне і передаю з рук у руки. Просто в окоп. Тоді я впевнена, що адресат точно все отримав. 

Як воно — регулярно їздити на схід цивільному? Уперше під мінометний обстріл потрапила під Гостомелем, коли везла нашим захисникам їжу та речі. Усе було наче у знімальному павільйоні: розстріляні авто, зруйновані будинки, палаюча церква на в'їзді у місто... А у мене ані броніка, ані розуміння, як вберегтися від цього. Одне чітко розуміла: я маю доїхати до хлопців. Доїхала. Передала. Тепер я була задоволена: хлопці «поїли і у шапках». 

А далі була Харківщина, де потрапила під авіаційний обстріл касетними боєприпасами. У порівнянні з цим Гостомель був дитячим садочком. А про поїздки на Донбас навіть згадувати не хочеться. Там суцільні гради, арта, міномети…

Потроху розширювалася не тільки географія допомоги, а й кількість та позиції. Якщо на початку вторгнення йшлося про їжу, каремати, спальники, які були в наявності, і в кращому випадку вдавалось якимось неймовірними зусиллями привезти з Польщі чи Німеччині тепловізор чи бронежилет, то тепер за запитом окремого підрозділу я доставляю на нулі вже десятки одиниць кожної позиції — спорядження спеціального призначення та навіть автомобілі. 

Дуже складно останнім часом збирати чергову партію допомоги, бо ресурси у всіх закінчуються, а моя стрічка перетворилася на безкінечне «скиньтеся». Важко пояснити, що все, що я везу бійцям, — це розхідник, який живе у кращому випадку місяць, а може й тижня не протягнути. Це стосується і броніків, і машин. Це війна. Щодня мені здається, що я не справляюсь, не встигаю, що я виснажена, що роблю замало, і  опускаються руки. Але ти стискаєш зуби і робиш наступний крок,  оголошуєш черговий збір. І люди так само, стиснувши зуби, десь знаходять резерви для закупівлі чергової партії. 

А ось що кажуть ті, для кого режисер до війни і волонтер зараз регулярно ганяє на схід:

 «Коли волонтери зателефонували мені і призначили зустріч у Краматорську, щоб передати посилочку, був неймовірно вражений. А коли я побачив, що з авто виходить Ірина — я просто втратив голос. Не кожен чоловік може проїхати майже 800 км у прифронтове місто, де постійні обстріли, щоб привезти повне авто вкрай потрібних речей». 
«Відтоді на неї чекає весь наш блокпост. Що тільки вона нам не привозила — від форми до генераторів, а ще завжди гарний настрій та підтримку. У цій війні ми переможемо завдяки підтримці волонтерів!» — упевнений боєць 109 ОБрТрО з позивним Німець. 

Чекаю можливості знову сказати «Розгін. Камера. Екшн». Вірю, що ще зніматиму ліричне, веселе, мирне кіно. Але вже після перемоги. 

Публікацію підготовлено у межах проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України.

0
Прокоментувати
Інші матеріали

Як українські ударні дрони знищують окупантів – відео

Юлія Даниленко 5 годин тому

НБУ спростив умови волонтерам для закупівлі військової амуніції

Леся Соловчук 6 серпня 2022 17:11

Чи маю я право на відпочинок, коли в моїй країні війна

Hold You 6 серпня 2022 12:23

Міграція та мобілізація в IT-індустрії. Дослідження IT Research Resilience

Олександр Тартачний 2 серпня 2022 09:00

Яким стало українське IT в умовах війни. Дослідження IT Research Resilience

Олександр Тартачний 1 серпня 2022 13:44