Русский военный корабль, иди нах*й.
Пожертвувати на армію
×
Упс!
Не вдала спроба:(
Будь ласка, спробуйте ще раз.
preview
Юлія Даниленко
Юлія Даниленко головна редакторка SPEKA
27 липня 2022 8 хвилин читання

Ми з України. Як волонтерка Ірина Кобильченко допомагає українцям у Польщі знайти житло та оформити документи

SPEKA продовжує спецпроєкт «Ми з України», у якому розповідає історії співгромадян, що з початком повномасштабної війни згуртувалися, аби наблизити перемогу. 

Сьогодні свою історію розповідає Ірина Кобильченко, співробітниця банку Pekao SA та волонтерка, яка від першого дня війни допомагає українцям знаходити житло та облаштовуватися у Польщі. 

Далі — пряма мова Ірини. 

24 лютого я у Варшаві прокинулася так само, як українці в Україні, від дзвінка о пʼятій ранку, бо моя мама мешкає у Старокостянтинові, де розташована військова частина та великий аеродром, який тоді й почали бомбардувати.

О восьмій ранку йшла, загорнувшись у прапор, до російського посольства, ковтаючи сльози та намагаючись вгамувати паніку та приголомшення. 

Там активно збиралися люди, що рікою стікалися з усієї Варшави. До мене підходили якісь польські TV-медіа із проханням прокоментувати, що я думаю про вторгнення росії. Не пам'ятаю, що відповідала, але пам'ятаю, як кричала, плакала та вперше голосно матюкалася польською просто у мікрофон. Вони пропонували мені води та заспокійливе, але, здається, самі ледь стримували шок та жах на обличчях.

За годину біля посольства були тисячі людей з українськими прапорами — українці, поляки, білоруси. Посольство росії того дня оточила щільною стіною поліція, бо було очевидно, що люди, які стягуються до нього, готові його зности. 

Я, мабуть, єдина українка у головному офісі банку. Того дня мені потелефонували всі колеги, з якими була знайома особисто, і навіть ті, з ким не була знайома. Усі запитували, як допомогти.

Мій керівник потелефонував ще о 7.30 і сказав, щоб навіть не думала про роботу сьогодні та щоб підказала, що має банк зробити для українців прямо зараз. 

За кілька днів скасували всі оплати та комісії банку для українців за відкритті та обслуговуванні рахунків, переказах, знятті та внесенні готівки. Також можна було  відкривати рахунки не тільки на підставі закордонного паспорта, але й без нього: приймали навіть з українським паспортом кирилицею, що майже унеможливлювало процедуру ідентифікації для польського банку та було пов'язано з чималими ризиками для нього.

Після 3-4 днів змагання з чергами на кордоні до мене почали приїжджати рідні, друзі, їхні сусіди, їхні друзі, знайомі, знайомі знайомих. Людей потрібно було десь селити, бо у мене не було  вільного метра у квартирі, а в чергах на кордоні стояли наступні, які потребували відпочинку від жаху та кількаденної дороги. Зрозуміла, що не дам ради сама. 

1 березня о 12 годині написала листа своїм колег у департаменті, що маю прямо зараз розселити 18 людей, що за тиждень буде ще 9, а далі не знаю, скільки ще, але вони стовідсотково будуть. 

Що маю малюків річних, дітей майже всіх вікових категорій, кількох вагітних, якім народжувати за кілька тижнів. І що в них нічого з собою немає, окрім того, що на них. Пам'ятаю, що писала це у ванній, сидячі на підлозі, бо це було єдине місце, де я могла хоч трохи усамітнитися та попрацювати. 

Після 13 години того самого дня я домовилася про сім безкоштовних квартир.

Після 17-ї до моєї квартири почали під'їжджати машини з величезними торбами речей, дитячими автокріслами, памперсами, ліжечками, візочками, іграшками, їжею, матрацами, білизною, побутовою хімією та одягом. Я плакала від вдячності та тягала ці тюки з дітьми та колегами. Ті, хто не міг привезти речі, просто переказували гроші на рахунок. Якщо я скажу, що коли ми це все знесли, речей було до самої стелі, це не буде перебільшенням. Речей було в п'ять разів більше, ніж потребували родини, що були у мене, і вони постійно надходили протягом березня та квітня. 

Від наступного ранку ми почали розвозити речі туди, де бачили у соцмережах черговий заклик SOS. 

А таких тоді не бракувало. Ми писали оголошення в Instagram на кшталт «Маємо дитячого возика — кому?» І протягом десяти секунд отримували десять відповідей. 

Польські колеги ввечері написали: «Ти маєш знати, що це не разова акція. Будемо допомагати стільки, скільки буде потрібно». Мене розривало від болю та вдячності полякам одночасно. Постійне почуття провини, що я тут у безпеці, а багато моїх знайомих, рідних, зокрема батьки та чоловік, там, де гуде та летить з усіх сторін. Повірте, цього почуття позбутися неможливо. Воно пожирало зсередини, виїдало мізки та не давало спати. Єдині ліки від нього — якщо постійно допомагаєш. Постійно щось робиш для тих, хто там, і тих, хто тут, щоб не збожеволіти і якось виправдати свої ночі без сирен. Ходити на всі акції протесту під російське посольство. Щоб росіяни бачили, скільки нас. Щоб в Україні відчували, що їх підтримує вся Польща. 

Роботи вистачало. Відразу після приїзду до Польщі люди мали отримувати польські ідентифікаційні номери PESEL, йти до банків, консульств, домовлятися з власниками помешкань, садочків, лікарень, шкіл і т. д. 

Спочатку відповідала кожному окремо у месенджерах, куди йти та що робити. Але згодом кількість запитів із проханням перекласти, пояснити, поговорити з менеджером банку або директором школи було під сотню щодня, бо спочатку писали всі реальні та віртуальні знайомі, які знали, що я у Польщі та працюю в банку, потім писали їхні знайомі та інші люди, які отримали сарафанним радіо мій контакт. 

Людей потрібно було десь селити, бо у мене не було вже вільного метра у квартирі Людей потрібно було десь селити, бо у мене не було вже вільного метра у квартирі

Тому вирішила створити для них усіх у месенджері спільні групи, які поділила за тематикою, писала інструкції з різних питань у Facebook, схеми оминути багатотисячні черги, щоб, наприклад, отримати необхідний для перебування ідентифікаційний номер PESEL. Ми організували виїзд кількох машин до невеликого містечка за 80 км від Варшави, де цю реєстрацію вдалося пройти швидше і з меншими нервами. 

Це вивільнило трохи часу, який був потрібний для того, щоб майже постійно розмовляти з поляками у різних банках, адміністраціях, консульстві, школах, садочках, коли приходили українці, щоб вирішити свої справи. Просто телефонували мені, і я перекладала у живому спілкуванні їхні запитання та відповіді польської сторони. 

Якщо ці консультаційні питання можна було якось вирішувати, то питання житла ставали майже невирішуваними.

За два місяці вільне житло у Варшаві просто фізично перестало існувати у такій кількості, яку потребували ті, хто перетинали польський кордон. Житла не було ані безкоштовно, ані за гроші. Мої колеги навіть зголосилися зібрати потрібну суму для оренди житла для українців на кілька місяців, було б що винайняти. Це була найболючіша тема, я тижнями спілкувалася на численних польських форумах, щоб знайти бодай щось родинам, які не мали де жити. Намагалася переконувати переселенців, що варто шукати житло не у Варшаві, Кракові, Вроцлаві та Гданську. У менших містах інколи ще траплялися варіанти, і таким чином вдавалося розселити тих, хто приїздив вже після квітня. Речі першої потреби надсилала їм поштою,  переказувала зібрані моїми колегами гроші — потрібно було все. 

Кажуть, що в Україні люди спокійніше сприймають ситуацію, ніж ті, хто спостерігає за нею за кордоном. Не знаю, чи це правда, але в усіх моїх українських знайомих у Польщі не було хвилини від 24 лютого, коли ми б не думали про війну в Україні, не думали, як допомогти, на які ще рахунки переказати гроші, які ще гуманітарні вантажівки відправити, на які ще акції протесту вийти, щоб світ це побачив та посилив санкції, швидше надсилав зброю. 

Хочу знову й знову дякувати полякам за те, що вони зробили і роблять не лише на рівні держави, але й на рівні звичайних людей.

За кожну філіжанку гарячої кави на кордоні, за кожну іграшку українській дитині, за кожен бак бензину, який вони оплачували на станціях, коли бачили українські номери, за кожне помешкання, яке звільнили, переїхавши на певний час до своїх друзів, за кожний привезений величезний пакунок із продуктами, за кожний український прапор на своїх вікнах та на своїх машинах — усе це безцінне і все це допомагає триматися, не втрачати віру та наближати перемогу.

Публікацію підготовлено у межах проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України.

0
Прокоментувати
Інші матеріали

До 150 євро. Rozetka запустила доставку товарів з України до Польщі

Вадим Добровольський 22 години тому

Сміливі відновлювати: як волонтери допомагають відбудовувати житло на Київщині та Харківщині

Олександр Тартачний 26 вересня 2022 20:00

IT-волонтерство в дії. Розробники з NIX долучилися до створення онлайн-платформи для волонтерів ЮНІСЕФ

IT-команда NIX 22 вересня 2022 18:04

Які IT-спеціальності мають найбільший попит в Україні та Польщі

Вадим Добровольський 22 вересня 2022 13:35

«Це наш перший за 300 років шанс позбутися впливу росії» — основне в інтерв'ю з Володимиром Вахітовим (частина 2)

Олександр Тартачний 8 вересня 2022 20:05