Коли жорсткість стає несправедливістю, а гнучкість просто примхою? Уривок із книги «Коротка історія правил. Чому ми робимо так, а не інакше»
Правила впорядковують майже кожен аспект нашого життя. Вони визначають наш робочий час, диктують, як ми водимо машину і накриваємо на стіл, організовують наше життя від народження до смерті. Ми можемо погоджуватися з правилами, боротися проти них чи узгоджувати щось абсолютно нове, але жодна культура не може обійтися без них.
У книзі «Коротка історія правил. Чому ми робимо так, а не інакше», яка вийшла у видавництві Лабораторія, історикиня Лорейн Дастон описує розвиток та еволюцію правил від давнини до сучасності. Вона яскраво ілюструє, як правила можуть змінюватися — як гнучкі правила стають жорсткішими, або навпаки і як колись надокучливі приписи стають повсякденними нормами. Вона досліджує, коли правила працюють, а коли ні і чому деякі філософські проблеми пов'язані з правилами такі ж давні, як і сама філософія, а інші — такі ж сучасні, як комп’ютери.
Що відбувається, коли навіть найнепохитніше правило стикається з винятком? Розгляньмо три відомі приклади вигинання та порушення правил під напругою.
«Не вбиватимеш» (Вихід 20:13). Але ж Бог сам наказує Авраамові: «Візьми сина твого, твого єдиного, якого любиш, Ісаака, і піди в Морія-край та й принеси його там у всепалення на одній з гір, що її я тобі вкажу» (Буття 22:1). Чи порушує тут Бог власний закон? Тома Аквінський, найвидатніший з католицьких теологів, стверджував, що не може бути звільнення від Десяти заповідей, які висловлюють «сам намір законодавця, яким є Бог». Але у випадку Авраама та Ісаака він згадував другорядні принципи, що «у деяких особливих рідкісних випадках» можуть призупиняти дію «перших принципів» навіть вічного божого закону.
Підписуйтеся на наші соцмережі
Крадіжку забороняє водночас природний та позитивний закон. Але бідняк — холодний, голодний і бездомний, не має чесної роботи. Стіл багатія ломиться від делікатесів, але він не пожертвує навіть скоринки хліба. Чи виправдано бідному вкрасти в багатого найнеобхідніше, відсутності чого той навіть не помітить? Німецький юрист природного закону XVII століття Самуель фон Пуфендорф вказував на пом’якшувальні обставини: «А до тих, хто регулярно залежить від доброчинності [тобто допомоги бідним], зовсім не мають застосовувати силу, якщо крайня потреба змінює справу і робить ці вчинки прийнятними, наче вони абсолютно відповідають формальному обов’язку».
Верховенство права оберігає громадян від указів керівництва, що не підлягають стримуванням та противагам. Але коли стаються надзвичайні ситуації (руйнівна повінь, епідемія, терористична атака), керівники беруть на себе командування без консультацій із законодавчою чи судовою владою. Цікаво, що філософ Джон Лок, найкрасномовніший захисник права вільних людей не підкорятися свавільній владі навіть найбезневиннішого правителя XVII століття, схвалював здійснення прерогативи керівництва задля «забезпечення суспільного блага у таких випадках, якими, залежно від непередбачуваних та невизначених обставин, не можуть безпечно керувати визначені та незмінні закони».
Коли вигинання правила порушує його? Наведені три приклади, узяті з царин моральної теології, права та політичної теорії, ставлять це питання у найжорсткіші рамки: чи потрібно закон, навіть божественний, або саме верховенство права, іноді вигинати на кшталт гнучкої лесбоської лінійки Арістотеля, вигнутої для вимірювання заокруглених поверхонь, або взагалі порушувати? Коли жорсткість стає несправедливістю, а гнучкість просто примхою? Ці питання інтерпретатори закону порушували з давніх часів. У своєму діалозі «Політик» Платон визнавав, що жодна фіксована система законів не може гарантувати справедливість у всіх випадках, «бо відмінності між людьми та діями і той факт, що нічого, можна сказати, у людському житті не буває постійно в спокої, абсолютно забороняють будь-якій науці [technê] поширювати будь-яке просте правило на все і на всі часи». Конституційні адвокати та судді сьогодні сперечаються через те, що має стояти на першому місці: буква чи дух закону. Прихильники букви закону виступають за точне дотримання оригінальних намірів минулих законодавців і передбачуваність для скерування майбутніх рішень; їхні опоненти вказують на потребу визнавати варіативність обставин, зокрема історичні зміни громадської думки. Платона, мабуть, вразив би зміст справ, які нині розглядає Верховний Суд США, але він почувався б абсолютно як удома з термінами, якими оригіналісти та прогресивісти обрамляють свої аргументи.
Моралісти та юристи також не єдині, хто мусить вирішувати, чи пристосовувати універсальні правила до особливих випадків, коли та наскільки. Кожен лікар, що стикається зі знайомою хворобою, яка незнайомим чином виявляє себе в конкретного пацієнта, має зважувати «за» і «проти» дотримання стандартного протоколу лікування у цьому конкретному випадку. Сама ідея випадку як епістемічного жанру (влучний термін історикині медицини Джіанни Помати) найдоречніша в медицині та праві, у китайських, а також європейських традиціях. Але міркування на основі випадку — це також помітне доповнення до аналізів на основі правила у науках про людину та життя, що також мусять мати справу з різними особливостями. Історична зміна може дестабілізувати правила, в оригіналі сформульовані для іншого контексту. Томас Джефферсон (1743–1826) гостро (і радо) усвідомлював цей факт, коли готував проєкт процедурних правил Сенату США, які «ті, хто прийде після мене, послідовно виправлятимуть та наповнюватимуть, поки не буде сформований кодекс правил для використання Сенатом, наслідками чого може стати правильність роботи, економія часу, порядок, однорідність та безпристрасність». У будь-якій царині, у якій існує висока та послідовна варіативність або в якій з часом відбуваються істотні зміни, правила буде необхідно вигинати та іноді порушувати.
Тож потреба в розсуді та судженні у застосуванні загальних правил до особливих випадків довготривала і дуже поширена — мабуть, така ж перманентна та універсальна, якими прагнуть бути самі правила. Але з історичної точки зору цієї книжки постає інше питання: коли та чому вигинання і порушення правил почали сприймати як проблемні, протилежні тому, як працює світ? У попередніх розділах ми вже бачили, як правила робили гнучкими із самого початку, в передчутті виклику непокірних та непередбачуваних особливостей. Правила, які сприймали як моделі, могли направляти практику через імітацію та імпровізацію, дуже схоже на те, як це працює в літературному жанрі, як-от епічні поеми, що побудовані одна на одній, але не ідентично копіюють одна одну: «Енеїда» Верґілія (70–19 роки до н. е.) щодо «Іліади» Гомера (VIII ст. до н. е.) та «Утрачений рай» Джона Мілтона (1608–1674) щодо них обох. Приклади, винятки та досвід були вписані у формулювання товстих правил, навіть начебто недвозначних правил ігор та арифметики, з метою зробити їх достатньо гнучкими, щоб витримати випробування практикою.
Проте із XVII століття ми також були свідками розквіту більш амбітних та менш поступливих правил. Більш амбітних, бо вони націлені на регулювання у більших деталях (мікроуправлінські муніципальні положення розділу 6) або на розширення їхньої юрисдикції в просторі та часі (універсальні природні закони розділу 7). Менш поступливих, бо вони чіткіші (розписані процедури у рецептах кулінарних книжок розділу 3) або менш відкриті розсуду (робочі процеси обчислення розділу 5). Правила дедалі більше позбувалися вовняного пальта прикладів, винятків та апеляцій до досвіду, що оберігали попередні правила (на кшталт правил механічних мистецтв розділу 3 і навіть алгоритмів розділу 4) від зіткнення з непередбаченими обставинами. Їхній тон ставав радше безапеляційним, ніж відкритим. Загалом ці правила передбачали дослівне дотримання, але на практиці буква та дух неминуче стикалися в застосуванні до складних випадків. Навіть умисно жорсткі положення, описані в розділі 6, потребували певної корекції з боку контролерів правил, коли їх застосовували до обставин, непередбачених навіть найдокладнішим правилом.
Судження та розсуд не застаріли. Проте вони стали глибоко суперечливими. Конкретні рішення, що розтягували правила, завжди стикалися зі спротивом, особливо в юридичній галузі. Новими у XVII та XVIII століттях стали принципові виклики будь-якому розтягненню правил, хай то у випадках релігійної свідомості, юридичних рішень чи політичного суверенітету.
Підписуйтеся на наші соцмережі
