Ідеальне «я», або Чому японці живуть у «культурі сорому» — уривок із книги «Історія емоцій. Походження людини (розумної) емоційної»
Історія емоцій породила сотні теорій і концепцій, а її вплив на наше сприйняття минулого стає дедалі відчутнішим. Однак основні праці у цій сфері вузькоспрямовані й надто теоретичні — таке не читають у відпустці. Як же відкрити чудесний світ історії емоцій для якомога більшої кількості людей, щоб вони побачили, як це захопливо — дивитися на попередні епохи крізь призму емоцій і поглянули на світ і його минуле по-новому?
У книзі «Історія емоцій. Походження людини (розумної) емоційної», що вийшла у видавництві «Лабораторія», професор Лондонського університету Річард Ферт-Ґодбіхер запрошує в захопливу й масштабну подорож, щоб дослідити ключову роль емоцій у різних суспільствах — від Стародавньої Греції до Африки, від Японії до Османської імперії й аж до Сполучених Штатів. Спираючись на психологію, нейронауку, філософію, мистецтво та історію релігії автор яскраво ілюструє, як з плином часу змінювалося розуміння й переживання емоцій, як почуття і уявлення про почуття формували нас і світ, у якому ми живемо.
Якщо говорити мовою науки, то ми відчуваємо сором, коли через збій налаштувань (розсинхронізацію з емоціями тих, хто нас оточує) активується наша парасимпатична нервова система. Або, інакше кажучи, через усвідомлення того, що ми порушили чинний емоційний режим. Схоже, призначення сорому — об’єднувати групу; це соціальна емоція, яка сигналізує про те, що межа моралі перетнута.
Ще одна концепція виникнення сорому — це теорія невідповідності самому/їй собі, яку 1987 року розробив Едвард Торі Гіґґінс. Він припустив, що всередині кожного/ї з нас є образ ідеального «я». Скажімо, у вашому уявленні ви людина духовна, розумна та добропорядна. Бо чому мало би бути інакше? Ви обережні за кермом, завжди говорите «будь ласка» й «дякую», шанобливо поводитеся — як і пасує гідному члену суспільства. Щоб стати своїм ідеальним «я», потрібно поводитися як слід, а те «я», яке завжди так поводиться, називають дисциплінованим. Ідеальне «я» — це та людина, якою ми прагнемо бути і котрою, як ми сподіваємося, ми в ідеалі є. Дисципліноване «я» має почуття обов’язку, виконує зобов’язання та дотримується норм поведінки. Воно відповідає за ті речі, які ми мусимо робити. Ідеальне «я» акуратно водить машину, бо так треба, інакше можна наразити інших людей на небезпеку, а це неприпустимо з погляду моралі. Дисципліноване «я» робить те саме через закон, бо ви не з тих людей, які його порушують. Однак між ідеальним / дисциплінованим «я» і реальним «я» завжди є невідповідність — хай як бачить себе сама людина, на ділі вона може бути жахливим водієм і лаятися як візник. Коли ви усвідомлюєте, що ваше реальне «я» не збігається з ідеальним чи дисциплінованим, виникає відчуття сорому. Змінюється настрій, мимовільно скорочуються м’язи, зокрема на обличчі, опускаються плечі, а ендокринна система викидає цілий коктейль гормонів стресу: кортизол, адреналін і дрібку окситоцину. Схоже, саме окситоцин робить сором соціальним почуттям — він покликаний відновити розірвані зв’язки.
Крім того, сором викликає одну з трьох можливих реакцій — «бийся, тікай, заціпеній», тобто страх. Зазвичай ми ціпеніємо, переймаючись, що про нас подумають люди. Однак, якщо нам здається, що цей сором спровокований кимось іншим, гору може взяти бажання битися. Тоді ми гніваємося. І все ж сором — соціальна емоція, тож ідеться не тільки про індивідуальні переживання. Антропологиня Рут Бенедикт уважала, що на балансуванні між соромом, страхом та злістю побудовано емоційні режими цілих культур.
Підписуйтеся на наші соцмережі
Культура сорому?
У книжці «Хризантема і меч», яка вийшла 1946 року, Бенедикт назвала японську культуру «культурою сорому». Вона порівнювала її з американською, яку вважала «культурою провини». На її думку, основна відмінність полягала в тому, що, коли люди, виховані у культурі провини, переживають за скоєне, їх непокоїть особисте покарання: тюрма, пекло тощо. На противагу їм, люди, які росли в культурі сорому, хвилюються, що можуть стати вигнанцями чи накликати безчестя на тих, хто їх оточує. Бенедикт виокремлює ще один тип культури — «культуру страху». В такій культурі всі бояться вчинити неправильно, бо через це їм можуть завдати шкоди чи вбити. Якщо керуватися класифікацією Бенедикт, то полювання на відьом було породженням культури страху.
Дослідження Бенедикт критикували насамперед за те, що вона писала не про японців загалом, а про представників вищого класу. Крім того, важливо пам’ятати, що книжку створено у період загальнонаціональних потрясінь — японська культура мінялася, стрімко й докорінно. Для прикладу, замість триматися відокремлено, Японія почала встрягати у загарбницькі війни. Однак (і це може видатися дивним, бо дослідниця була чужинкою) ідеї Бенедикт імпонували багатьом японцям. Коли переклад «Хризантеми і меча» вийшов японською, книжку продали накладом у два мільйони примірників. Вона викликала сплеск публікацій на тему ніхондзінрон, тобто досліджень «японськості». Завдяки їй поняття культури сорому й культури провини стали частиною світогляду японців.
Безперечно, у реальному житті всі культури містять елемент сорому, провини і страху. Як і любові, жаги й відваги. Коли ми називаємо японську культуру «культурою сорому», ми, певна річ, спрощуємо, але концепція хадзі, без сумніву, вплинула на те, що Японія наново відкрилася світові. І все ж, щоб зрозуміти суть хадзі, недостатньо того тлумачення сорому, яке пропонує сучасна наука. Попри спроби очистити Японію від усіх чужинських ідей, наприкінці сьогунату Токуґави хадзі спирався на цілу плеяду уявлень про сором, які прийшли в країну впродовж попереднього тисячоліття, від часів стародавньої практики синто.
Сором богів
Синтоїсти вірять, що у далекому минулому перші боги, Куні но токотаті но камі та Аме но мінаканусі, створили два інші божества — Ідзанамі та Ідзанаґі. Їм доручили подбати про появу суші. Стоячи на мосту, який з’єднує небеса й землю, вони взяли спис і торкнулися води під мостом — та спінилася, а коли стікала зі списа, затвердла й обернулася на острів Оноґоросіма. Задоволені результатом, вони вирішили оселитися на цьому острові. Встановили на ньому небесний стовп, який мав підтримувати величний палац, і почали виховувати своїх богодітей, а було їх чимало. Ідзанамі й Ідзанаґі створили й інші острови Японського архіпелагу, на яких поселилися люди.
Але скінчилося все трагедією. Згідно з «Кодзікі», однією з найдавніших японських хронік від 712 року, Ідзанамі померла у пологах. Це розлютило Ідзанаґі й розбило йому серце — у гніві він вбив дитину, яка, як він уважав, призвела до загибелі дружини. А втім, не поспішайте засмучуватися. Оскільки дитя було богодитиною, його вбивство породило десятки божеств, яких розкидало по небу й землі. У скорботі Ідзанаґі вирушив у підземний світ Йомі, де сподівався відшукати дружину. Однак йому не слід було туди йти. Він знайшов Ідзанамі й благав її повернутися, але вона відмовилася, бо вже скуштувала їжу мертвих, тож більше не могла існувати серед живих. Проте Ідзанаґі не хотів покидати своє кохання. Він мріяв ще раз поглянути на її прекрасне лице. Це теж було заборонено у мороці підземного світу.
Якось уночі, коли Ідзанамі спала, Ідзанаґі зробив зі свого довгого волосся смолоскип, щоб освітити навколишню темряву і подивитися на дружину. Коли на її тіло впав промінь світла, замість тендітного силуету він побачив спотворений труп — її гнилу плоть пожирали черви. Ідзанаґі закричав, відсахнувся від неї і кинувся до виходу з царства пітьми. Ідзанамі охопили сором і гнів, тож вона побігла за чоловіком і у відчаї спробувала його зупинити. Ідзанаґі проскочив через прохід і запечатав його кам’яною брилою. Відтоді світи живих і мертвих розділені. Розгнівана Ідзанамі все ще потерпала від хадзі, тому прокляла все живе — так у світ людей прийшла смерть.
Щоб позбутися скверни, Ідзанаґі провів обряд ритуального очищення під назвою харае. В «Кодзікі» його також називають хадзі. Дружину Ідзанаґі охопив сором, бо чоловік побачив її спотворене тіло, сам же він соромився, бо порушив табу. Він повівся негідно, прагнув чогось, чого не мав би хотіти. Сучасні синтоїсти й досі проводять обряд очищення харае.
Цей стародавній японський міф показує, як японці розуміли емоції у VIII сторіччі. Він також чудово вписується в уявлення про сором сучасної науки. Емоції японців у VIII сторіччі визначалися тим, як слід поводитися й почуватися у певній ситуації. Можна оплакувати смерть дружини, але не можна порушувати табу заради власної вигоди. Якщо так вчинити, це віддалить людину від її ідеального «я», піде в розріз із правилами емоційного режиму. А це призведе чи принаймні мало би призвести до хадзі. Водночас тогочасний хадзі містив елемент огиди й супроводжувався потребою очиститися від сорому — настільки сильною, що цей ритуал і досі актуальний.
Підписуйтеся на наші соцмережі
